Аліна, 10 клас, Москалівка, Хмельницька область

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ми, здобувачі освіти, навчаємося української мови, розумінню своєї приналежності до народу, країни, бажаємо знати дерево роду свого, шанувати батька і матір. Знання кожного з нас допомагають знайти в житті свій шлях…

В той день, 24 лютого 2022 року, ми, учні, мали їхати виступати в район. Напередодні, з усмішками на обличчях розповідали про узори на своїх вишиванках, про те, яку зачіску зробимо і, можливо, святкуватимемо перемогу у конкурсі. Але ніхто нікуди не поїхав. Розпочалося повномасштабне вторгнення російських військ на терени України.

Як себе опанувати? Що робити? Стійкий опір Збройних Сил України зірвав наміри росіян і дав нам віру в те, що ми виборемо перемогу. Але для цього потрібно докласти багато зусиль.

Відтоді не можна було думати про що-небудь інше, ніж про те, як допомогти нашій Україні, нашим захисникам, тим, хто опинився в важких життєвих обставинах, хто залишився без даху над головою. З перших днів все, що залежало від нас в тилу - виконувалося. Потрібно було вибудувати свою роботу так, щоб допомагати там, де виникали необхідні потреби. Вчителі та учні, працівники школи об’єдналися.

Організували збір продуктів, приготування страв – все відправляємо на фронт. Далі почали збирати ковдри, подушки, теплі одіяла, нижню білизну. Почали вив’язувати шкарпетки.

Дізналися як виготовляти окопні свічки. З усіх усюд люди зносили бляшанки з-під консерви, деякі організації відгукнулися і теж привозили до школи. Просили у бджолярів воску, парафіну, але цього було замало. Вирішили своїми силами закупити. Також використали парафін від дружного народу литовського, який через благодійний фонд «Міра Help» передав в Україну 22 тонни цього матеріалу.

Одночасно із виготовленням свічок організували роботу з виготовлення маскувальних сіток.

Усі з дому приносили одяг відповідного кольору, який розрізали на довгі стрічки і вплітали в сітку ручної роботи. Потім закупили пластикові сітки, але вони швидко ставали непридатними. Згодом почали закупляти сітки з товстої нитки. Речей не вистачало для плетіння, тому зверталися до швейних цехів, які нам допомагали. Згодом почали закупляти спанбонд.

Серце радіє кожного дня бачити усіх в роботі, спілкуватися з усіма, працювати разом, підтримувати один одного.

Одного разу, коли була чергова тривога, в укритті до мене підійшов новенький учень, його сім’я – вимушені переселенці, він запитав: «Ты тоже переселенка?» Я обійняла його, взяла за руку і ми довго розмовляли. Він зрадів, коли після закінчення тривоги можна було спокійно вийти і навчатися далі. І цю радість в його очах не можна було ні з чим порівняти. Так мало потрібно для щастя і, так багато потрібно, щоб його здійснити.

А метелик… Я досі пам’ятаю, як він своїми тендітними крильцями роздмухував тривогу в укритті. Він там жив. Кожного разу зустрічав і проводжав нас з укриття. Він чекав перемогу і весну. Дочекався. Тепер ми чекаємо метелика зі звісткою про перемогу. Дочекаємося.

Завжди організовуємо спортивно-патріотичну акцію в рамках традиційного всеукраїнського забігу на вшанування героїв України, які загинули, захищаючи свободу, незалежність, територіальну цілісність.

Віктор, Володимир, Петро, Петро, Федір, Василь, Володимир, Геннадій, Едуард, Олег, Юрій, Віктор – вони назавжди в нашій пам’яті. Також організовуємо благодійні патріотичні забіги «Біжу за перемогу, доначу на ЗСУ», що ще раз говорить про те, що своєю згуртованістю та вірою у нашу перемогу ми здатні на великі звершення.

Різдво. Надворі мороз і вітер. Ми виготовляємо з вчителями різдвяні зірки і йдемо колядувати на підтримку ЗСУ.

Сльози на очах майже у кожного господаря. Всі хочуть допомогти, всі прагнуть перемоги. Але щоб її здобути – потрібно не бути байдужими. Саме так думають усі.

Кожного ранку здобувачі освіти та працівники нашого закладу співають гімн. Це тепер як молитва, молитва і віра в нашу перемогу. Якби ж то усі змогли повернутися, хто виборює нашу свободу! І хай правди сила міцнішає!