Ми сім’я ВПО з Дергачівського району, пгт Прудянка. Наше селище постраждало на 90% і знаходилося на лінії вогню з першого дня війни. Потім була евакуація населення, житло постраждало, жити там стало неможливо.

Самий страшний день — навіть зараз, коли згадується, стає дуже моторошно. Ми жили в погребі з першого дня війни. Про все, що відбувалося, не треба було розказувати — і так все було зрозуміло. Пропало світло, інтернет, ми нічого не знали і не розуміли. Але почувши вибухи, стало зрозуміло, що це війна.

Виникли паніка і нервові зриви. З першого дня магазини були зруйновані ракетами, гуманітарну допомогу возили рідко. Взимку доводилося займати чергу о 5:00, часто марно — допомога не приїжджала або не вистачало продуктів.