Вдома у Марини залишилась собака і ціле фермерське господарство. Вона сподівається, що зможе повернутись і працювати далі.

Мені 46 років. Жили ми в селі Вільшана Куп’янського району. Займалися фермерським господарством. Було в нас усе добре. Але через цю кляту війну нам довелося виїхати і все кинути.

Поруч із нами кордон із Росією. 24 лютого ми прокинулися о четвертій ранку, ввімкнули телевізор, побачили виступ нашого президента. Зателефонували доньці - вона в Харкові вчилася - їй сказали. Потім побачили, як наші хлопці билися з росіянами на кордоні. Наші відступили. Ми прожили в окупації до четвертого жовтня. Тікали звідти через Європу, через Латвію.

В окупації все було, але дуже дороге й недобре. Товари, які завозили росіяни, були просто жахливі. Ліки привозили прострочені, а ціни на них вражали: те, що раніше коштувало 250 гривень, вони продавали по 1000 гривень. Усі жили в страху. Вони знущалися з людей.

Коли наші пішли в контрнаступ і до Куп’янська дійшли, росіяни почали грабувати, ґвалтували дівчат, розстрілювати людей.

Коли виїжджали, ми котика забрали, а собачку не змогли. Але там залишилася сусідка, вона ходить годувати.

Роботи ми зараз не маємо, живемо надіями, що зможемо повернутися. У нас там земля, будемо далі займатися фермерським господарством. Там уся наша техніка залишилася.

Я думаю і надіюся, що скоро війна скінчиться. Своє майбутнє я бачу тільки у вільній, квітучій Україні. В наших серцях велика воля до життя - ми все подолаємо, і все буде в нас добре.