Юлія Коцюбинська із села Довбиш прожила тут усе своє життя.  Працювала на фарфоровому заводі. Її війна не оминула. Вона прийшла в дім,  змінила побут, забрала родичів. У їхній родині загинуло двоє племінників — обидва на Донеччині, обидва молоді, обидва залишили по собі дітей-сиріт. Відтоді війна стала особистою справою кожного. Її двоюрідний брат ремонтує й переганяє машини з-за кордону, донатить майже все, що отримує, на ЗСУ. Його дружина в’яже шкарпетки, шиє спідню білизну, закуповує матеріали. У цій хвилі спротиву — вся родина. 

Сама Юлія спочатку розпускала старі светри на нитки — щоби з них в’язати шкарпетки. А потім долучилася до плетіння маскувальних сіток. Попри втому, втрати й вік, у її голосі живе надія. Вона чекає на поповнення в родині — онуків чи правнуків — і вірить, що нове життя має з’явитися під мирним небом.