Ми з Маріуполя. Жили на Лівобережжі біля "Веселки". Будинки наші вже зруйнували, знесли. Вони вигоріли в нуль. Мій будинок ще стоїть, а ті, що поруч, перетворилися на купу каміння. 

Нам не довелося війну застати в Маріуполі. Так сталося, що ми відпочивали в Карпатах. З 19 до 28 лютого у нас була путівка у Ворохту, і ми з дружиною і молодшим сином, знаходилися тут. 24 лютого о п'ятій ранку нам зателефонувала донька дружини. Каже: "Мама, війна!" Дружина в істериці, ледве її заспокоїли. Думали їхати додому, взяли квитки. Але у потязі на Маріуполь нам сказали, що біля Волновахи міст підірваний, потяг далі не йде. Ми залишилися у Запоріжжі у родичів дружини. І там ми перебували три тижні. Чекали на своїх рідних, тому що у Маріуполі під обстрілами залишалося двоє старших дітей, дочка дружини з зятем і дві мами. 

Моя донька волонтерила з 2014 року і зв'язок мала з військовими. Те, що вона виїхала, - це просто диво, бо в неї є татуювання тризуба. Її не доглядали на блокпостах. А старшого сина і зятя - так. 

З їжею їм допомагали наші військові. А от води не було. По воду вони ходили до криниці у парку Петровського. Потрібно було йти хвилин 30.

Зв'язок з донькою був до 2 березня. Потім він перервався. Вона виїжджала до Укртелекому в центр міста, щоб додзвонитися. Спробувала виїхати колоною, якій ніби дозволяли їхати, а потім скасовували. Вони збиралися у центрі міста і 5 березня, і 6 березня, але колону так і не випускали. 

На свій страх і ризик вони змогли виїхати колоною 15 березня до Бердянська. Моєю машиною, яка там залишалася. З того життя у нас вона тільки і залишилася. Усе згоріло, усе зруйноване, усе знищене. На той час ще пускали колони із Запоріжжя на Бердянськ. Я поїхав, щоб забрати маму і дітей до Бердянська. Бути водієм. Тому що водій їхав тільки до Бердянська, а донька машину не водить.

У Маріуполі вони перебували у 24 кварталі, який менше всього обстрілювали. У сусідні квартали і кругом прилітало. Машина була трохи пошкоджена осколками, але змогли на ній виїхати. 

Я поїхав на Бердянськ колоною, попросився в машину. Чоловік їхав забирати в Маріуполь дружину. Я вийшов в Бердянську, забрав своїх. І з Бердянська вже поїхали на Запоріжжя. Зараз перебуваємо в Закарпатті, в Мукачеві у родичів. 

Коли проїжджали блокпости, намагався усміхатись кожному. Тому що могли розстріляти на рівному місці. Найменший погляд, який їм не подобався, міг коштувати життя. Такі чутки ходили, що і виводили з машин, і стріляли по машинах, і розстрілювали. Ми проїжджали повз автівки легкові, згорілі, розстріляні. 

Блокпости були у кожному населеному пункті, навіть найменшому хуторі. На в'їзді доглядали, на виїзді. Брали в руки телефони, все перевіряли: листування, фото. Ми все повидаляли: усі групи, усі соцмережі. Телефон дочки заховали під акумулятор. Витягли з нього картку. Вона сказала, що не може інформацію, яка у неї є в телефоні, видаляти, бо вона їй потрібна. У неї зв'язок з військовими був. Я їй сказав, що якщо у нас щось знайдуть, нас розстріляють. Вона відповіла: "Я знаю, але я не можу". 

Нас не дуже доглядали. Бачили, що виїжджає сім'я. Вивезли у валізах два ноутбуки. Багажник відкрили, подивились, що там сумки є, і все. Виїхали. Напевне, це був наш день. 

На блокпостах, напевне, стояли звичайні роботяги, яких взяли на військову службу з Донецька, з Луганська. Було видно, що якісь наркомани, колишні зеки. По формі було видно, що то не російські військові. Російські тільки на Василівці були. І кадирівці були. Дочка розповідала, що кадирівці їх доглядали, коли вони з Маріуполя виїжджали. 

Ми втратили все. Мені 54 роки. Ніби я ці 54 роки і не жив. Життя тепер починаю з нуля. У мене немає нічого: ні дитячих світлин, ні спогадів, ні будинку, нічого. Ми живемо в чужому будинку. Живемо одним днем. Ось так змінилося життя. 

Дружина моя – вчителька початкових класів. Працювала у 24 школі на Курчатова. З 1 січня школа припинила своє існування, але вона перейшла в іншу школу Маріуполя, яка зараз працює онлайн. Багато вчителів і учнів, відсотків 80, перебувають за кордоном. 

Я теж працюю. Я працював на заводі Ілліча токарем. З квітня працюю за фахом тут, у Мукачеві, в українсько-австрійському підприємстві. Робота є, окрім роботи більше немає нічого. Роботою рятуємося від думок.

Мукачево для нас не фінальна точка. Дуже тягне додому. Як би гарно до нас тут не ставились, для нас тут усе чуже. Хочемо повернутися, але це вже буде чужий новий Маріуполь. 

Чекаємо, поки закінчиться війна, і віримо у нашу Перемогу.