До війни ми жили в  місті Слов’янську Донецькій області. У мене жінка і п’ятеро дітей. У нас тут ще в 2014-му як почали бухати, стріляти… То як тільки у 2023-му почали бухкать, я зразу і поїхав.  

Я вже другий рік у тут селі Федорівка на Харківщині. Сестра виїжджала - і я поїхав. Жінка не схотіла, залишилась вдома. Ну, я зрідка навідуюся туди - мотоциклом їжджу. 

До нас тільки доходить до Слов’янська. Дивлюсь, мешканці потікали всі - нема ніде нікого. Наприклад, по вулиці 30 чи 40 будинків було, а зараз осталося п’ять-шість, і то - чи лишилися там люди?

Роботи ж немає, пенсії немає ще вже два роки. А де ж гроші заробляти? У мої 60 років вже ніде. Треба хоч пенсію оформити, хоч щось получати, бо немає за шо жити. Тим більш, газу немає, у нас пічне опалення. Дрова купи, вугілля купи.

Дякую за те, що хоч гуманитарку дають інколи. А так - тяжко. Вікна побиті, бо аж стріляють. 

Аби вони вже йшли додому та і все, ми б жили, як і раніше. Ми хочемо миру, нехай вони нас не трогають, і ми їх не тронемо. 

Мої діти воюють. Одного побило під Бахмутом осколком, зараз лежить. І чого вони приперлися нашу дітвору мучити? Діти ж воюють. А вони все лізуть і лізуть. Вже б йшли додому, і все. 

Хочеться, щоб скоріше це все закінчилося. Мрію внучат підняти на ноги, щоб Україна наша була вільна, і онуки щоб наші жили добре.