Війна почалася з 2014 року. Наше місто обстрілювали. Деякий час у нас було ополчення так зване, а потім українська армія звільнила Лисичанськ. У 2015 році ми виїхали в Харківську область, бо донька захворіла. Їй зробили операцію - дуже тяжку пересадку нирки. Я була донором. 

24 лютого 2022-го почалися обстріли, і з телевізора ми дізнались, що почалася повномасштабна війна. Ми з чоловіком знаходилися в Лисичанську. Перші дні, з лютого по квітень, ховалися по підвалах. Почалися проблеми, бо закрилися магазини. Ми отримували там гуманітарку деякий час, а потім почалися проблеми зі світлом, водою, зв'язком. У квітні старша дочка, яка проживала в Одесі, запропонувала нам виїхати до них, і волонтери допомогли нам виїхати. 

Дочка нас умовляла: «Виїжджайте». А ми сподівалися, що ця біда нас омине. Потім стало неможливо: обстріли за обстрілами, у підвалах було холодно, а дочка сильно хвора. 

З волонтерами ми доїхали до Дніпра, перебували там три дні, а потім переїхали до Одеси. Коли ми лікувалися ми в Харківській лікарні, проблем не було. Медикаменти дочці видавали безкоштовно, бо їх потрібно приймати пожиттєво. Усе було добре, поки не почалася повномасштабна війна. Тепер у нас проблема з житлом. Ми винаймаємо квартиру в Одесі. З харчами проблем немає - багато допомагали волонтери. Тепер ми залишилися без нічого. 

Чоловік хворий – отримав травму на виробництві, я хвора з однією ниркою, дочка хвора. Свого в нас немає нічого. Гроші йдуть на медикаменти - крім тих, що дають нам безкоштовно. Нам треба ще докуповувати дуже багато препаратів. Два рази на рік доньці потрібно проходити лікування в стаціонарі. Важко. Це все можна пережити, якби хоч було своє житло. А житла немає.