Мені 68 років. Я народилася в цьому селі, тут була всю окупацію і першою наших хлопців зустрічала. Усе було в мене на очах. Я наразі пенсіонерка, проживаю вдвох із чоловіком. Мешкаємо ми зараз не вдома, бо наш будинок затопило. Там усе затопило, і ми до сьогодні ще не вдома. Було три прильоти - там вікон немає.

Ми вісім місяців просиділи в окупації, і в нас більше року не було світла, води. Воду брали в криницях у тих, у кого вони були. З їжею також були проблеми. Ніде було знімати пенсію. Ми ділилися, тим, хто що мав, так і виживали.

Дуже тяжко війна вплинула на нашу сім’ю. Зятя мого окупанти забирали в катівню, шість діб протримали. Він прийшов чорний, як земля. І за племінником рашисти ганялися. 

Рашисти забрали машину у дітей, та потім вони все-таки змогли виїхати. Можете собі уявити, як усе це вплинуло на наше здоров’я? Я постійно лікуюся, а чоловік після інсульту паралізований. Особливо все це вплинуло на нашу психіку. Раніше я була оптимісткою і людей підтримувала, а тепер бачу, що люди знервовані. Усі, як на пороховій бочці.