В перший день війни був шок. Обстрілювали Краматорськ, було все чутно, була паніка. Незрозуміло, що буде, і що робити далі. Навіть згадувати не хочеться про все.

З літаків обстріляли потяг, який їхав на евакуацію, влучили в міст. Коли над містом почали кружляти літаки, було незрозуміло, як далі бути, як повернеться доля наша, і ми вирішили виїхати в більш безпечне місце, тому що після того, що ми пережили в Слов’янську 2014 року, вже нерви не витримали.

Ми евакуювалися потягом з міста Лиману до Львова і думали, що там залишимося. Звідти були автобуси до кордонів з Польщею, і ми вирішили виїхати. Там трошки побули і зрозуміли, що ми потрібні більше вдома, ніж за кордоном, і повернулися.

Гуманітарної кризи не було, дякуючи волонтерам. Починаючи з міста Лиман, кава, чай, їжа в потягу. І на кордоні добрі люди постійно нам допомагали.

Я шукала роботу, але дуже тяжко зараз з цим, переселенців дуже багато. Ми декілька разів навідувалися до Слов’янська. Житло наше поки що, слава Богу, ціле, тому чекаємо на нашу перемогу та можливість повернутися додому.

Ми сподіваємося, що війна закінчиться якомога швидше, віримо в Бога і Збройні Сили України.