Десь о четвертій чи о п’ятій ранку 24 лютого почалася стрілянина по наших аеродромах і інших місцях, і вже за тиждень до нас зайшли і військові, і техніка. Ми все бачили і чули. Було дуже страшно.

В нинішній час ніхто не думав, що таке може бути. Взагалі страшно, коли над тобою летять військові літаки з ракетами: переживаєш за рідних, за дитину, за себе, не розумієш, що робити.

Ми з сім’єю запаслися продуктами про всяк випадок. Тому у нас не було нехватки, але в нашому місті дуже швидко справлялися з цією нестачею. Люди допомагали один одному, тому було більш-менш терпимо.

Хтось залишився, не хотів залишати свою домівку. Хтось виїжджав, хтось виїхав і повернувся. В кого який рівень страху - той з того і виходив. Коли біля нас вибухнула ракета, ми виїхали своїм авто, бо нашій дитині п’ять років. 

Була нестача пального, затори. Нікуди було їхати, бо у нас родичів і знайомих ніде не було. Ми виїжджали не в перший тиждень, а пізніше, і був великий потік людей.

Знаходимося ми зараз у Полтаві, тому що це найближче до нашого міста, можна поїхати провідати батьків.

Я вважаю, що в цьому році, можливо, війна закінчиться. Ми зараз чекаємо, коли все буде добре, коли все закінчиться, тому що вона вже обридла.

Я думаю, що після нашої перемоги все у нас буде добре. На нас чекає мирне майбутнє.