Панченко Іван, 11-в клас, ліцей № 42 Дніпровського району м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання — Брездинюк Любов Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Події 24 лютого 2022 року стали переломними для кожного українця. Того ранку вся Україна прокинулася від звуків сирен та вибухів на вулицях. Моя мама, відчуваючи наближення війни, ще 23 лютого привезла мене до бабусі та дідуся в село Калинівка, що в Київській області. Того вечора я сидів за комп’ютером, спілкувався з друзями і навіть не здогадувався, що вже наступного ранку почнеться війна.

Перші дні здавалися нам відносно спокійними, але з кожним днем ситуація погіршувалася.

Російська армія все ближче підходила до Києва через Житомирську трасу, і ми почали чути все сильніші вибухи.

З кожним днем ставало важче: закінчувалися запаси їжі, зв'язок з рідними було втрачено. Ми не могли дізнатися, як вони там, і це дуже тривожило.

Через кілька тижнів ми отримали можливість виїхати з села разом із сусідами, і, звичайно ж, ми скористалися цією нагодою.

Ми їхали в невідомість, лише аби далі від вибухів. На нашому шляху ми бачили зруйновані будинки, розбиту техніку, і ще багато страшних картин війни.

Несподівано для нас наші сусіди вирішили поїхати за кордон, аби якнайдалі втекти від війни. Натомість ми зупинилися в селі Скочище, за 90 кілометрів від Калинівки.

Коли ми приїхали в це село, здалося, що люди там і не знали про війну. Вони жили звичним життям, і ніхто не розумів, через що ми пройшли. Тим часом

мій дядько з родиною залишався в окупованому селі в Броварському районі, за 70 кілометрів від Києва. Хвилювання за них були ще більшими, ніж за нас самих, бо ми вже були в безпеці, а вони — ні.

Через два тижні їм вдалося виїхати з села через "зелений коридор" до Києва, а згодом вони приїхали до нас у Скочище.

Ми пробули в Скочищі два місяці, після чого повернулися до Києва і поступово почали налагоджувати своє життя. Однак, після того як Росія почала масовані обстріли Києва, батьки вирішили, що залишатися в місті небезпечно, і ми поїхали на Закарпаття, до міста Берегове. Там життя було набагато спокійнішим, ніж у Києві, і поступово ми почали відходити від жахів війни.

У Береговому ми закінчили 9 клас, сестра пішла до дитячого садка, а дядько влаштувався на роботу. Ми провели там 8 місяців, а потім вирішили повернутися до Києва.

Для мене ця історія стала доказом того, наскільки непередбачуваним може бути життя і як війна здатна змінити все в один момент. Я навчився цінувати безпеку, підтримку рідних і силу сім'ї в найважчі часи. Незважаючи на страх і невідомість, ми змогли знайти вихід і відновити життя на новому місці. Цей досвід показав мені, що навіть у найскладніші моменти не можна здаватися — завжди є надія на краще, і головне — це бути разом із близькими.