Я жила в Кремінній. Коли почалася війна, відразу поїхала до сестри в Лиман. Мене з дітьми вивозили під звуки вибухів, і те відчуття я ніколи не забуду. Думала, там буде спокійніше, але незабаром і туди прийшли обстріли.

Ми сиділи в підвалі, де майже нічого не було. Поруч були мої діти, і я не знала, як їх уберегти.

Потім ми дісталися до Львова. Там мене вразили люди. Чужі, незнайомі, а ставилися до нас так тепло, допомагали, ділилися всім, що могли. Це рятувало. Але у мене в серці тяжкість. Мій тато залишився в Кремінній. Уже рік я не маю з ним зв'язку. Я не знаю, чи він живий. Ця невідомість не відпускає.

Я хочу, щоб росіян вигнали, щоб все це закінчилося, щоб наші міста відновили. У мене мрія одна - повернутися додому.