З першого дня війни в Харкові почалися обстріли. Росіяни пішли на місто відразу — адже воно знаходиться зовсім поряд з кордоном. Я була в повному шоці. Не очікувала, що все почнеться так швидко. Я думала: може, встигнемо евакуюватися, може, не дійде до нас одразу. Але снаряди вже з першого дня почали летіти прямо в місто.

Прилітало і до центру, і до спальних районів. Було страшно навіть уявити, куди може потрапити наступного разу. Люди почали панікувати, хто міг – одразу намагався виїхати. Магазини та аптеки закривалися, все почало завмирати. А з продуктами стало дуже складно — біля небагатьох магазинів, що залишилися, збиралися величезні черги. І навіть туди прилітали. Люди просто стояли за хлібом - і починався обстріл. Жити за таких умов довго було неможливо. З дітьми постійно бігала в підвал. Я зрозуміла, що треба виїжджати. Але виїхати виявилося дуже важко.

Таксі не працювали, транспорту майже не було. Навіть просто дістатися до вокзалу вже ціле випробування. Але мені вдалось.

Я виїхала потягом до Черкаської області. Зараз розумію, що повертатися до Харкова поки що зарано. Все ще небезпечно. Я дуже сумую за домом, вулицями, звичним життям. Але я чекаю. Чекаю на мир. Чекаю на той день, коли зможу повернутися додому.