Ми наче непогано жили, але прийшли «визволителі» і наробили нам горя. Шок був такий, що страшно. Шок був, що почалась війна, і я не розуміла, що буде і як ми будемо далі жити. У нас в селі з Миколаєва дуже багато біженців живе, які постраждали. Тут поки що спокійно, тихо. Але труднощі є: наприклад, роботи не стало, безробіття.

Мій батько мусив виїжджати з Білозерки, бо там почались обстріли. Люди тікали, як могли. Зразу забрав його брат у Миколаїв, а з Миколаєва до мене привіз. Батько вже старенький, 69 років. Ще й глухий.

Сьогодні лягаєш спати і думаєш, чи встанеш. Скільки нашого народу загинуло, скільки наших синів полягло!

Всі мої рідні - в Україні. Чоловіка не випустять, сина також, і брати всі тут, ніхто нікуди не поїхав. Я також не можу поїхати, бо не покину батька - доглядати немає кому за ним. 

В мене немає постійної роботи, працюю в магазині прибиральницею. З’явилась робота прибиральницею – пішла підробляти. 

Скоріше б війна закінчилась. Дай Бог здоров’я нашим хлопцям, що нас визволяють. Хочу, щоб ми так жили, як раніше.