"Його звали Арсеній. Йому було 14"

Його звали Арсеній. Йому було 14.

Ми сидимо в підвалі свого будинку в Бучі, ззовні гатить тяжка зброя. У нас немає зв'язку, і я не знаю, коли цей допис буде опублікований. Але рано чи пізно це все ж станеться.

24 лютого 2022 року ми з сестрою, як і багато жителів Києва та передмістя, вирішили відправити дітей і маму туди, де сподівалися буде безпечніше.

Тоді ми не могли знати, що наше село опиниться на шляху наступу російських окупантів. Що наші діти ховатимуться від обстрілів у підвалі сусідів. Що будуть бачити все довкола у вогні.

І що останній день цієї зими стане останнім днем життя мого племінника. Осколок влучив у голову.

У селі, до якого зруйновані дороги й мости, де стоять танки російських загарбників. Куди не приїде швидка та з якого поранену дитину не довезеш до лікарні. Його як могли намагалися врятувати дві години.

Тепер у мене є вбитий російськими окупантами племінник. У селі, до якого ми не можемо дістатися. Де так само стоять ворожі танки. 

Там мої діти й мама, і ЯК вони там із цим, я не можу осягнути своїм мозком із підвалу понищеної Бучі. І я не можу осягнути, як зараз моя менша сестричка, яка не зможе дістатися до свого вбитого сина.

І я не розумію, якщо вижити в усьому цьому театрі абсурду, то як жити далі.

Але цих загарбників, які вбивають наших дітей, ми просто мусимо винищити. Дощенту. Щоби не лишилося й духу їхнього на нашій землі.

Його звали Арсеній. І йому було 14.