Чопей Марія, 9 клас

Вчитель, що надихнув на написання есе - Біла Світлана Анатоліївна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Цей день я запам’ятала назавжди. Він не був схожим на інші. Все навколо наче зупинилося, ніби світ затамував подих перед тим, як обвалитися. Почалася війна. Спершу це здавалося нереальним. Наче фільм, у якому ми всі несподівано стали героями без сценарію, без захисту, без права сказати «я не хочу». Але страх прийшов дуже швидко. В нього не було обличчя, але він пронизував усе повітря, погляди, мовчання.

Я відчувала, як холодні пальці тривоги стискають мені груди щоранку, коли відкривала очі й не чула нічого, крім тиші, яка кричала про небезпеку.

Хоч я бачила, як страждає ненька, навіть здалося, що її серце розсипається на частинки від болю і переживань за нас. Мій молодший братик був тяжко хворий. Його крихітне тіло не могло рости, йому були потрібні ліки, які в нашій країні стали недоступними. 

А мама…? Моя мама була не просто мамою, а й депутаткою міської ради в Енергодарі, тому стала мішенню для ворога.

Одного разу ми наважились покинути нашу рідну домівку, бо відчували, що іншого виходу не існує. Попрощатися з друзями було важко. Їхні очі були вологими, але слова - стриманими: «Тримайтесь. Щасливої дороги». Все було ніби уві сні. Відчувала, як шматки мого щасливого життя залишаються позаду. Все було ніби у сні. Ми вирушили. Їхали повільно, але хотілось скоріше, бо було страшно. І коли ми побачили, що машина, що обігнала нас потрапила в аварію, я затремтіла.

Я вперше тоді заплакала. Не тому, що було страшно, а тому що ми були живі. Ми не стали цифрою у статистиці. Хтось нас тримав, я не знала хто, але вірила в найкраще.

Уночі ми дісталися до знайомих мами. Там не було умов, темрява, холодна вода. Але ми подякували їм і за це! Зранку ми знов поїхали дістались до притулка. І для багатодітної родини це вже диво. Вісім дітей, мама, тато. Ми спали на підлозі, обіймаючи одне одного, шукаючи тепло у тілесній близькості. Наступна зупинка центр для переселенців. Там пахло страхом і втомою. Люди були як тіні. Сиділи, лежали, мовчали. Там нас нагодували безкоштовно.

Я знов розплакалась. Бо навіть у зневірі є хтось, хто думає про тебе.

Пізніше ми приїхали до Львова. Вперше за довгий час я змогла вільно дихати. Нас поселили в невеличкому отелі. Там було чисто, тепло, пахло милом. Гаряча вода стала благословенням. Я стояла під душем і не могла зупинити сльози. Це були сльози очищення. Я почувалася людиною. Я не боялася хоча б на мить. Ми провели там тиждень. Це були найцінніші сім днів , бо  після початку війни відчули безпеку.  Люди, які не знали нас, допомагали, мов близькі. Я відчула: доброта, вона справжня. Вона не потребує паспорта.

Потім ми вирушили до Франції. Це була найдовша частина подорожі. Ніхто не знав, що нас чекає. Але ми вірили.

Там нас зустріли як рідних. Маленькі дерев’яні будиночки. Чисті, затишні. І люди. Я ніколи не забуду їхні очі. Вони приносили нам все: їжу, одяг, дитячі іграшки. Ми нічого не просили, але все отримали. А коли я побачила, як вони радіють, коли ми брали їхні  подарунки, я зрозуміла, які ці люди щасливі від того, що  допомагають тим, хто потрапив у біду. Я багато навчилася. Навчилася мовчки плакати, коли поруч братики та сестрички. Навчилася дивитися на маму із захопленням, бо навіть тоді, коли їй було страшно, вона була сильною. Я навчилася вірити зовсім незнайомим людям. 

Це була подорож болю, страху, втрати. Але й любові і життя. Я втратила дім. Але знайшла новий сенс. Знайшла себе. І можливо, навіть знайшла крила.

Я не забуду ні жодної людини, яка подала руку підтримки.  І коли мені  важко, я закриваю очі і згадую ті дні і тих людей, які зробили їх світлішими. Ваші дії це не просто допомога. Це промінь світла у темному тунелі. Це доказ, що людяність жива. І що навіть тоді, коли здається, що все зруйновано, насправді залишається найцінніше: серце, яке відчуває. Вже пройшло 3 роки але все одно маю допомогу від багатьох людей не дивлячись яка вона, чи маленька чи велика.  Я  знаю та відчуваю що Україна переможе, бо є ті люди які їй допомагають з різних країн! Я ніколи не задумувалась що може бути по інакшому! Слава Україні!