Мій син — дуже творча дитина, він займає призові місця по всій Україні з малювання та ліплення, обожнює складати Лего. Коли його щось надихає, він може малювати годинами, хоча без настрою та бажання робити нічого не буде. Він має чудову мрію — навчитись випікати торти і стати знаменитим кондитером. Але зараз він, як і всі наші діти, травмований постійними обстрілами.

На початку війни ми жили в селищі, син ходив до школи. З перших днів повномасштабного вторгнення ми опинилися під постійним вогнем. Коли нарешті вирішили виїжджати до Польщі, нас бомбили «Градами» - це було справжнє диво, що ми змогли вибратися. Згодом ми повернулися і переїхали до міста. Тут синові дуже важко знайти друзів, а в школі він зіштовхнувся з булінгом. Його ображають через те, що він із села та дуже високий. Ми намагаємося з цим боротися, але морально це дуже непросто.

У нашій пам'яті назавжди закарбувалися два найстрашніші моменти. Перший — коли ми вийшли з укриття додому, щоб помитись і поїсти, і біля нашого дому стався приліт ракети. Ми чудом залишилися вживих. Другий — коли під час евакуації машину почали обстрілювати касетними снарядами. Син тоді міцно обійняв мене і сказав: «Якщо помремо - то разом». Почути таке від власної дитини було неймовірно страшно. Також ми ніколи не забудемо, як чоловіка, який працював на швидкій у селах, зупиняли російські військові, коли він ішов з роботи додому пішки по 8 км. Ми продовжуємо жити, але ці спогади не дають спокою.