Київська область (біля Василькова), якраз дочку збирала на навчання і почало "бахкати", що аж двері в кімнаті відчинились.  Не хотілось вірити, не приймалось. На початку війни всі були розгублені. Не було ніякої інформації. З міста в село почали приїзджати багато людей. Місцеві підприємці почали безкоштовно роздавати гриби-печериці. Ми їх почали сушити (і це було правильне рішення), морозити. Зразу ж почали плести сітки, створювати блокпости, всі одразу перейшли на українську мову. В школі навчання в четвер зробили дистанційним. Я написала своїм дітям (6 клас), якщо я вам потрібна, то чекаю на уроці. І всі учні підключились, почали мені розповідати, що вони бачили, чули... Було дуже важко, треба було заспокоїти їх, не плакати, бути сильною. І вийшло так, що вони мене заспокоювали, а не я їх. Мої сильні дорослі діти)))

Не було готівки, а картою ніде не можна було розрахуватись. Магазини були порожні. Хліб почали завозити пізніше, десь через тиждень після початку війни, якраз і запрацювали термінали. Мої діти виїхали за кордон, а ми залишились вдома з чоловіком.

На початку війни ми працювали волонтерами, плели сітки, збирали їжу, кормили ТРО. Підійшла до нас сімейна пара в віці (дідусь та бабуся) і віддали 17 000 грн. Сказали: "Для хлопців. Ми більш нічого не можемо дати, крім грошей. Якщо не буде України, то нащо вони (гроші)". І пішли, взявшись за руки. Оце вразило!

Робота є. Вчитель. Професію змінювати не планую.

Ми виїзджали в Польщу, тікаючи від війни (ворог знаходився від мого будинку в 19 кілометрах). І нас прихистила сім'я поляків. Коли ворога прогнали з Київщини, ми повернулись. На пам'ять ми сфотографувались. Просто фото. Польша і Україна.