Гончарук Людмила,

викладачка Монастирищенського ліцею №2 Монастирищенської міської ради Черкаської області

Війна. Моя історія

Війна… Раніше це слово для мене означало щось далеке, неможливе, нереальне. Адже ХХІ століття! Здавалось, люди, які живуть у цю добу, просто не можуть почати війни з тими, хто пліч-о-пліч боровся з фашизмом у 1941-му… до останнього не вірила, що таке можливе, розум не приймав, заперечував, вірив у здоровий глузд тих, хто там, у кремлі… Адже війна – це горе, смерть, відчай і жах. Невже хтось може свідомо приректи інший ( та і свій!) народ на такі жахіття?!!

Ранок 24.02.2022р. не віщував нічого недоброго, інтуїція мовчала… Як завжди, о 5 ранку прокинулась і пішла готувати сніданок. О 7.00 потрібно бути у матусі, яка вже два роки, як прикута до ліжка… Все, як завжди. І раптом, як грім серед ясного неба,повідомлення від директора, що діти у школу не йдуть, війна… Перечитую, не вірю, можливо жарт… Вмикаю телевізор, ні не жарт…В голові дзвін, все тіло затерпло, слова застряли в горлі…Розумію, потрібно повідомити чоловікові, який ще додивляється мирний сон, проте ноги, ніби приклеїлись до підлоги кухні…Розум , як комп'ютер,почав кидати тривожні картинки: як син-студент? Адже втому місті є військова частина, склади… а їх в першу чергу піддали обстрілу кляті нелюди! Тремтячими руками набираю номер… виклик… рідний голос…видихаю… хвала Богу - живий! В паніці, зі сльозами і розпачем збираємось до хворої матусі… Приходить на думку

«Добре, що мама живе у своєму світі, її б ця страшна реальність вбила б». Вона так багато розповідала мені про своє дитинство в окупації…

Потім у школу… відпроситись, поїхати за дитиною… На заправці довга вервечка машин… Стоїмо довго, серце заходиться від страху і невідомості. Нарешті, заправились, вирушаємо в дорогу…

По дорозі додому, коли син поруч, вдається трішки усвідомити ситуацію. Вражає, що ми з Вінничини їдемо одні, а на захід суне довгий хвіст дорогих авто … Тікають за кордон… Як страшно і боляче бачити, що у такий важкий час молоді, спортивної статури чоловіки виявились боягузами і як щурі тікають, рятують свою шкуру… А розум працює вже більш усвідомлено: купити солі, сірників, дріжджів, круп, борошна, мила, бо ж не звикла робити запасів. А бабуся розповідала, що ці речі майже неможливо було дістати під час війни…

Далі - нічні чергування у школі для прийому біженців, допомога волонтерам, безсонні ночі у будинку мами… Сон лише на хвилинку виривав із страшної реальності,

потім тривога змушувала копирсатись в телефоні в надії отримати звістку, що війни немає…Довгі словесні суперечки із рідними, які волею долі опинились по той бік барикад… Вражає, як моїй добрій, розумній двоюрідній сестричці промили мізки… Суперечку завершуємо на спільній ноті «Історія нас розсудить». Проте я маю перевагу, адже я можу сказати, що ми, українці , не прийшли на чужу землю з мечем! Тішить думка її брата, якого не змогли зазомбувати, і він щиро зізнається, що росія несе війну і вибачається, що вони росіяни - боягузи, бояться і мовчать….

Молиться за нас в таборі ворога і моя улюблена тітонька, яка з 17 років проживає там, проте ніколи не зраджувала свого коріння. Коли вона приїздила до нас, розмовляла виключно українською мовою. Їй уже 83, і я розумію, що ми з нею не побачимось ніколи…

Шкода, я дуже любила спілкуватись з цією надзвичайно мудрою і доброю жінкою… Вбиває те, що навіть вона думає, що війна через те, що у нас заборонили російську мову… Доводжу їй фактами протилежне… бачу, що вона плаче… прощаюсь… Боляче, що якийсь божевільний кремлівський карлик руйнує такі міцні родинні зв’язки!

Тиждень не можу спати… Боюсь потрапити у той світ, де зараз перебуває моя мама. Радію, що вона нічого не розуміє, і її не лякають повітряні тривоги…

Розумію, що потрібно взяти себе в руки: як буде мама без мене? Подумала, і вирішила стати фаталістом: якщо мені суджено померти від води, то кулі мені не страшні.

Все в руках Божих: що записано на скрижалях долі, того не оминути… Прийняла реальність такою, як є , і нарешті змогла спати… Вже не так панічно лякають повітряні тривоги, проте здається, що життя зупинилось 24.02.2022 р. : в душі відсутня радість, задоволення життям, там поселились надія і тривога…. Відчуваю залежність від телеграм-каналів…

Боляче стояти у живому коридорі, зустрічаючи Героїв, що повертаються на щиті… Молюсь за знайомих і незнайомих мені воїнів, благаю Бога, щоб захистив кожного і кожну, хто став на захист рідної землі.

Поступово із атеїста перетворююсь на віруючу людину, якій байдуже, що зменшилась заробітна плата, байдуже, що вже давно ніде не відпочивала, байдуже, що не можу собі дозволити обновок… Лише б скоріше закінчилась ця війна і всі інші війни у світі, і всі Воїни повернулись живими до своїх родин. От тоді я буду ,нарешті, щасливою!