Мені 63 роки. Я жила зі своєю сім’єю в Гуляйполі Запорізької області. Зараз разом з чоловіком, сином, невісткою, їхнім немовлям і сватами орендую квартиру в Запоріжжі. 

Другого березня не стало води і світла. Через два тижні зник газ. З колодязя набирали технічну воду, збирали дощову. Продукти були: нам привозили гуманітарну допомогу. Тільки готувати було проблематично. Дрова закінчувалися, а нарубати їх ніде, бо довкола все було заміновано. Росіяни щодня обстрілювали місто. Загинуло багато мирних мешканців. 

Син залишився на окупованій території. Окупанти заарештували його й катували. Відібрали телефон. Зараз він вдома, але з ним немає зв’язку. Його дружина й дитина виїхали в Польщу, а він залишився наглядати за будинком і господарством. 

Якось ми з чоловіком працювали на городі, і метрів за сорок від нас вибухнув снаряд. Чоловік упав і зламав ребра. Після цього ми роздали людям своїх кіз, курей, собак, котів, і виїхали. Згодом навідувалися додому. Місто ніби вимерло. В ньому залишилося дуже мало людей. Центр Гуляйполя розбитий вщент. 

Хочеться додому. Тільки-но з’явиться можливість – повернемося. Мрію зібратися разом з дітьми й онуками.