Ми з міста Костянтинівки Донецької області. Жили добре, діти наші росли. Ми насолоджувалися життям. Але тут прийшла війна і розкидала нас у різні боки. Чоловік залишився там - у Донецькій області, а ми з дитиною та свекрухою виїхали на Полтавщину. У Костянтинівці дуже гучно - це неподалік від Бахмута: ракети літають, місто руйнується. А ми - у Полтаві, тут спокійно. Наш старший син, військовий, отримав поранення. Зараз у нього зі здоров'ям усе гаразд і він буде далі воювати, захищати нашу Україну. 

Я телевізор ввімкнула, збиралась на роботу. Війна! Як війна? Не вірилось. Зателефонувала родичам у Київ, а вони всі - по укриттях, по метро. Прийшли на роботу - я кухарем у садочку працювала - діти перелякані, батьки їх забирають. У всіх - паніка і страх. Два дні відпрацювали, і нас розпустили. Хтось залишився, хтось поїхав. Понад місяць ми ще залишалися вдома. Дуже було страшно за дітей. Душа боліла, я телефонувала сину. Він казав: "Мамо, ми переможемо!" У травні його поранили, він нічого не розповідав. 

У квітні ми залишили чоловіка вдома і виїхали. Мені було страшно за дитину, свекруха у мене напівлежача. Я перша не витримала.

Напередодні поїздки були свисти ракет - мені не спалося, уже були влучання.

Ми обладнали в будинку підвал, намагалися туди спускатися. Дуже було страшно. Я розумію: якби я залишилася б, з'їхала б з глузду. А в чоловіка мого завжди все тихо і все добре.

Найбільше шокувало поранення мого сина. Дякувати Богові, він живий. Багато болю переніс. Це дуже страшно, коли діти хворіють, тим більше - через війну. Найстрашніше, що наші діти гинуть, і наші захисники. Душа за них розривається. 

Дуже багато гарних людей ми зустріли в Полтаві. І господарі квартир, і сусіди, і гуманітарна допомога. Добрий народ. Сторонні люди все підкажуть, і відведуть, і покажуть. Дуже я задоволена полтавчанами. Всі допомагають, співчувають. В нас у Костянтинівці таких мало.

Вважаю, що війна ще триватиме ще рік. Своє майбутнє бачу тільки щасливим, тільки мирним. Мрію, щоб воно було світлим, а чорна смуга нас залишила. Душа дуже хоче додому, а страх цього не дає.