Дар’я з рідними виїхали з дому ще на початку окупації, поки росіяни ще не дуже прискіпувались до людей. Їм повезло - окупанти не дізнались, що її чоловік – АТОвець

Були вдома, зранку спали з дітьми. Подзвонили батьки і сказали, що почалась війна. Мій чоловік воював в АТО і дуже боявся, що прийдуть і заберуть нас усіх: його, мене, дітей. Не було харчів у місті, паніка у людей, черги за хлібом. Дуже багато труднощів було - я навіть не можу все перерахувати. Відсутність бензину, відсутність всього, логістики. Усі перелякалися, не знали, що робити. 

Коли ми були в місті, світло і газ були. Не було ліків і продуктів харчування в тому достатку, в якому ми звикли з дітьми, молочних продуктів в магазинах. Ліків не вистачало, тому - що в кого було вдома, ділилися.

Коли до нас додому прийшли окупанти, це найбільше шокувало і налякало мене і дітей. Ми думали, що дім - це наша фортеця, і ніхто туди не зайде. А тут - ті, від кого нас чоловік захищав у 2016 році, прийшли додому і забрали чоловіка на весь день. 

Я не знала, повернеться він чи ні. Це благо, що вони не знайшли в нього татуювання на руці. А якби знайшли, я думаю, що він би не повернувся. Оце саме був мій страх. Другий страх - виїжджати. Те ж саме: якщо знайдуть татуювання, нас не випустять - найбільший страх був за це.

Ми виїжджали своїм авто. Стояли довго. Боялись, що нас або повернуть, або залишать, не пустять в Україну. Сім'я наша виїздила вся в машині. Сестру з маленькою дитиною я ще забрала. 

Моєму синочку два з половиною роки. Він спав з телефоном в руках. Наготували їжі, телефони зарядили, мультики накачали. 

Тільки завдяки ґаджетам діти всю дорогу просиділи в машинах. Плакали, тому що дуже втомилися. 

Ми виїхали о восьмій ранку, о восьмій вечора були в Запоріжжі. Я знаю, що люди зараз добираються більше часу, тому нам пощастило, за 12 годин добратися. 

Ми у Запоріжжі, бо це близько до дому. Є ще надія, що ми повернемось, і не хочеться далеко від'їжджати. Там свекруха, вона їх кормить, курей і гусей – їх не забереш.

Коли війна закінчиться - це не від мене залежить, а від наших хлопців. Вірю в ЗСУ і в нашу перемогу. Хотілося б - якнайшвидше. Мрію дожити до старості та нянчити онуків. Щоб діти не бачили більше цього, щоб закінчилася війна і був мир.