В першу ніч війни під обстрілом у підвалі Лариса пережила панічну атаку. Потім їй довелось прожити три місяці в одному будинку з п’ятнадцятьма людьми різного віку

Я не вірила, що буде повномасштабний наступ. 24 лютого ми прокинулися від вибухів. Вся вулиця в машинах – сигналізації спрацювали, скрізь загорілося світло, хтось почав тікати, виїжджати. У нас була паніка, був жах, ми не могли зрозуміти, куди нам бігти, тому що ми не знали, де бомбосховище. Школа недалеко від нас, - там було закрито, ніхто туди не пускав. Ми зібрали речі і сиділи в коридорі. У мене була панічна атака: я не могла дихати. У мене був спазм у грудній клітині, мене наче давило, я не могла встати, нічого не могла робити. 

Потім були постійні обстріли в Миколаєві, вибухи. Будинок трясеться, ми в коридорі. Знайшли все-таки бомбосховище. 

Кожен день десь опівдні йшли у сховище, там і ночували. Вранці виходиш і не знаєш, чи тут вже є русня, чи нема. 

Ми піднімалися з бомбосховища вище, включали телеграм-канали, читали від Кіма, новини: Миколаїв захопили чи не захопили. О, нема нікого. «Доброго ранку, ми з України!» - слава Богу. Виходимо на поверхню. Їхали додому, швиденько щось їли, з собою якусь їжу готували. 

У магазинах, аптеках черги скажені, багато всього закрито, ні до чого не достоятися. Швиденько дома щось збирали, купували, якусь їжу готували, помилися-умилися - і знов повітряна тривога, знову вибухи, знову обстріл. Так було кілька днів поспіль. Десь через пару тижнів, ми не витримали. 

Наші знайомі запросили нас в будинок до їхніх батьків в нашій області Миколаївській, в сторону Одеси. Ми в них проживали. Нас було 15 чоловік в одному будинку: діти, дорослі, люди похилого віку – батьки наших друзів - нас там було багатенько. Так ми прожили три місяці. Все сподівалися, бо нам розказували, що скоро це закінчиться. Ми сподівалися, що росіяни отямляться, зрозуміють, що тут їх ніхто не чекає, нікому вони не потрібні. Але цього не сталося. 

Всім важко було в домі, і ми розуміли, що нам якось по-іншому треба будувати своє життя. На той момент в Миколаїв вертатися не мало сенсу, і ми вирішили переїхати в Одесу. Тут найняли житло, чоловік знайшов роботу. Добре, що друзі запросили його допомогти, тепер ми тут.

У перші дні в Миколаєві була проблема. Ми з дитиною потрапили в лікарню навіть. Це не пов'язане з обстрілами - треба було знайти ліки, і дуже важко по всьому місту було знайти елементарний «Ніфуроксазид». 

Потім, коли ми були в селі, оформили там все, то нам надавали гуманітарну допомогу, ще у нас заощадження грошові були. Збиралися купкою, їздили в Одесу, закуплялись. Не голодували. 

Там залишаються багато моїх друзів, знайомих і батько. Є ще близькі друзі, літня людина – мама моєї подружки. Вона усього боїться, не хоче вибиратися, ще у них там багато тварин, яких ніхто не хоче брати, а вони їх залишати не хочуть. Якось виживають.

Війна закінчиться тоді, коли в нас буде достатньо зброї, щоб перемогти, тому що росіяни не зупиняться. Вони ненормальні, неадекватні люди. Їм пофіґ, що вони йдуть вбивати когось. Як би ми не вірили в те, що вони звернуть свій уряд, я дуже в цьому сумніваюсь. А нам відступати нема куди, бо це наше життя.

Я вірю, що ми все одно перемогу здобудемо. І після того, що наша країна пережила, після того, що пережили наші люди, мені дуже хочеться, щоб усі об'єдналися, Україна буде процвітати. Буде важко перші роки, поки це все відбудується, налагодиться економіка. Але я вірю, що все буде добре.