Я зі Слов'янська. Народилась і пропрацювала там на одному заводі, потім на другому. Трудовий стаж у мене - 38 років. На пенсії я вже 22 роки. Виховувала дітей, внуків, правнуків. 

У лютому почалася повномасштабна війна. Мій правнук виїхав у Кривий Ріг, у квітні я до нього приєдналась. Тепер мешкаємо з ним. 

У Слов'янську залишились усі наші бабусі, і я б також нікуди не виїжджала, якби не правнук. Ми поїхали евакуаційним автобусом.

Я щодня спілкуюсь з нашими бабусями по телефону. У Слов'янську - обстріли, але вони виживають. Отримують гуманітарну допомогу. Скоро холоди - не знаю, як вони переживуть зиму без опалення.

Нам нічого не бракувало: і світло, і газ були, був свій маленький городик, отже їжею ми були забезпечені. 

Якщо нам не дадуть зброю, не знаю, чи  вдасться нам відбитися. На мою думку, взагалі не потрібно брати зброю до рук ніколи і нікому.