Мені 49 років, у мене дві доньки дорослі. До війни ми жили в селі Мар’янське Дніпропетровської області. Вирощували виноград. Чоловік працював, а потім роботи в нього не стало. Зараз немає коштів на життя. Виживали, як могли, в селі. Господарство тримали: кози, кури, городи - всього потрошку.
Чоловік досі вдома, а ми в сусідньому селі, тому що у нашому селі багато було прильотів, багато стріляють. Зараз я з двома доньками зареєструвались в сусідньому селі, проживаємо у родичів у хаті.
Над нашим селом почали літати гелікоптери і літаки. Тоді ми вже побачили, що насправді війна. Труднощі в тому, що дуже важко все це переносити, на нерви дуже сильно дає. Буває, навіть в сусіднє село чути всі ці вибухи, і там також стекла і двері кришаться від вибухів.
Найбільше шокувало те, що в квітні місяці у нас сусіда вбило. Він був кращим другом мого чоловіка. Ми сім’ями товаришували. Він також виноград садив, як і ми. У нас був спільний інтерес.
Сусід в той день навіть приходив до чоловіка, вони спілкувались, а через годину почались обстріли, і його вбило. Він хотів до погріба заховатись - не добіг, його зачепило в дворі.
По селу багато хат розвалило. Були 23 серпня обстріли - так обстріляли, що біля нас посадка загорілась. Якби мій чоловік і ще один сусід не гасили пожежу, то й будинок наш би згорів.
З родичами в Росії ми навіть перед війною припинили спілкування, бо вони на своїй стороні, ми - на своїй. Ми пояснюємо своє, а вони - своє, росіяни є росіяни. Вони для нас не рідні люди.
Я не знаю коли війна може скінчитись. Думаю, що буде якийсь день - ми прокинемось і нам скажуть, що сьогодні кінець війни. Мені б хотілось, щоб вона швидко закінчилась.
Саме головне, щоб у нас був мир і всі були живі і здорові.
