Валентина Миколаївна виїхала з Пологів, тільки-но російські війська ввійшли в місто, бо не уявляла, як можна жити під владою окупантів.
Мені 62 роки. В мене є сім’я. Доня потрапила в реанімацію в Запоріжжя. Я була з онуками в Пологах, коли почалася війна. Одному внукові п’ять років, а другому ще не виповнилося й двох. Окупанти прийшли до нас третього березня, на той час у нас уже не було світла й води. По нас прийшов мій зять Олексій і сказав, щоб ми за десять хвилин зібралися. Ми все кинули й поїхали. Блокпости були тільки наші. Тільки виїхали – підірвали міст у Токмачці. Після цього люди вже їхали через російські блокпости.
Їсти було що, бо у нас була дача, город. Все своє, ми не переймалися за це. Якби російські війська не зайшли, ми б жили там, а так нам довелося тікати. Я навіть не можу уявити, як можна жити в окупації. Чоловік після нас виїхав через місяць.
«Фонд Ріната Ахметова» допомагає, дякуємо йому. І наша громада також допомагає. Немає на що жалітися.
Важко було: сиділи без зв’язку й не знали, коли тривога. Страшно було, коли снаряди падали поруч. І як їхали, також боялися.
У нас був котик, бігає десь там. І пропали бджоли - не знаємо, що з ними. Чоловік дуже за них переймається. Але війна є війна, нікуди від цього не дінешся. Якби тільки всі були живі-здорові і Україна залишилася Україною.
Мені здається, що війна закінчиться, і ми повернемося. Потрібно все відбудовувати, а то мені страшно навіть подумати, що там в Пологах від тих окупантів залишиться. Проте, ми надіємося на краще.
