Дроздова Каміла, 14 років, Харківська область, Харківський район, с. Яковлівка, КЗ «ЯКОВЛІВСЬКИЙ ЛІЦЕЙ»
Есе «Один день»
Нібито нещодавно розпочалася війна на Донбасі, від її початку минуло сім років.
Одного дня в нашій сім’ї народилася молодша сестра. Велика радість та щастя у родині.
Минув тиждень… Нам сповістили, що розпочалася війна. Наша родина була в паніці, адже якщо стрільба дійде до нас, ми не врятуємося, бо їхати нікуди!
Я була малою, мені було 6 років, я дуже плакала, переживала, а в голові було одне: "Моя сестричка така мала, я не хочу, щоб ми помирали". Кожного дня, канали телевізору розривались від новин, ці жахливі кадри з війни, поранені, померлі, біженці - наганяли на нас ще більший страх. З кожним днем він долав нас все більше.
Я вже забула колір яскравого, щасливого неба, цей острах залишився у моєму серці до нині. Постійно питала у самої себе: "Невже діти у цьому винні, чому вони повинні помирати через якісь безглузді сварки?". Мені хотілось кричати через те, що мене переповнювали хвилювання.
Усі ми знаємо, що помремо, але коли цей страх перед тобою, і ти знаєш, що це може трапитися в будь-який момент, саме цей жах смерті неначе поглинає тебе повністю.
Батьки бачили, як я плакала, дивлячись у небо, та спостерігала за сотнями літаків, які, пролітаючи, можливо транспортували загиблих та поранених, їжу в зону бойових дій.
Я загадала бажання, щоб час загоїв мої душевні рани та припинив ці страждання.
До нині тривога не покидає мене. На жаль, війна не припинилася, та мої дитячі бажання не здійснилися. Я вірю, що у кожного військовослужбовця є в глибині душі доброта, чуйність, милосердя та жалість, бо насправді вбити людину дуже тяжко…
.png "«Приїхала з двома сумочками до Білозерського»")
.png "«Світло у нас пропадало, бо бомблять»")
