Лавренюк Тарас, 11 клас, Нововолинський ліцей №4 імені Т. Г. Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Занічковська Людмила Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ніч. Тиша. Зорі. Небеса…

О, Україно, любая моя!

Любов тобі та й і життя

Я віддаю без вороття.

За тебе Бога я молю:

Додай їй сили і терпіння,

Допоможи у смутні дні

Пройти крізь терни і каміння

І не зламатись в боротьбі.

О, мамо рідная моя!

Пишу останнього листа.

Мене ти вдома не чекай,

За мною сліз не проливай.

Я тут, де ніч і небеса,

Щоб Україна розцвіла.

Що таке держава? Розумно кажучи – це територія із визначеними кордонами, утворення із власною владою, Конституцією і суверенітетом. Для когось це шматок землі, мішок грошей, якими можна набити свої кишені; для іншого – територія, де він працює, живе, планує майбутнє; а для мене – рідний дім, Батьківщина, місце, де вперше лунала мамина колискова, вечори огортали співом солов’їв, світанки лоскотали теплим серпанком, і сонце зігрівало легким промінням. Тут життя набувало сенсу.

Кожен сам обирає пріоритети. Людей на Землі багато, відповідно, і стежин – безліч.

Звісно, легше піти асфальтною дорогою, ніж брести по бурелому в пітьмі. Хтось звик жити за течією, не переймаючись. Проте не варто забувати про обов’язки, відповідальність і вимоги до себе. Адже за кожен хибний крок прийде відплата. Щодня доводиться обирати, буває просто, буває неймовірно важко. Тому лиш час покаже, чи був обраний шлях правильним…

Повертаюсь до держави, а саме до нашої України. Уже майже третій рік ми виборюємо своє мирне життя і незалежність; ті часи, коли можна було спокійно ходити вулицями, не боячись, що ця мить може стати останньою, – і ворожа ракета  зруйнує все, що любимо, цінуємо, поважаємо. 

Щодня переживаю й питаю себе: «Чи правильний я обираю шлях?». І проблеми, які раніше турбували, відходять на задній план, здаються такими нікчемними, коли чуєш плач матерів, дітей, їхні крики, розпач.

Схиляю голову, стаю на коліна, зустрічаючи Героя на щиті. Скільки у нього ще невиконаних планів, не зроблених справ, не прожитих років. А життю кінець! Проте світла душа воїна буде відпочивати на небесах, його мужність і сміливість нескореною іскрою горітиме в мені і додасть шансу на вільне існування.

Перегортаю сторінки історії. На кожній із них українці – сильний, витривалий, незалежний народ, який не боїться дивитися смерті у вічі, бореться із гнітом: кріпосне ярмо – не склали руки; Перша світова війна - нас примусили воювати однин проти одного, але ми вистояли; впоралися і з більшовиками, і зі Сталіним-сатаною; пережили Голодомор, репресії, заслання, заборони, приниження… 

Століттями українцям доводиться зрошувати землю власною кров’ю. І сьогодні ворог невпинно намагається зламати нас, примусити коритися, виконувати забаганки «великого вождя».

Але не вийде, багато вже часу минуло: як звикли боротися, то воювати і продовжимо. Ми – українці! Гордий, незламний, добрий, співчутливий, завзятий народ. На жаль, не всі сьогодні можуть називати себе синами та доньками України. Сумно дивитися, як роками дехто розкрадав свою Батьківщину і навіть зараз не припиняє. Так, комусь війна, а комусь хата на Мальдівах. Одні життя віддають, а другі скачуть в об’єктивах, мовляв: «Дивіться, який я хороший, скільки допомоги відправив, скільки хороших справ зробив для нашої перемоги».

Хтось сидить і чекає, поки «свої» «визволять», інший відмовився від громадянства, виїхав за кордон в надії знайти нове життя і таким чином вирішити проблеми.

Різні люди – різні їхні шляхи. Як добре, що мій вже визначений. Що б не сталось, я залишусь вдома і буду робити все можливе для того, щоб наступні 1000 днів принесли мир моїй Батьківщині. Іншого вибору й бути не може. Адже дивлячись ввечері на зоряне небо, я бачу тисячі тих, хто вірив, любив, не злякався, не зрадив, але загинув. І поруч зі мною надія – Україні бути. Бо проти такого духу, який випромінює моя нація щодня, нічого не можна протиставити.