Історію подано мовою оригіналу

Мені 47 років, я з Херсонської області. Нікуди не виїжджала, весь час тут була. Не працюю, бо в нас тут війна.

В перший день страшно було, бо їздили тут усякі... Ми надивилися всього: і літаки тут літали. Шокувало те, як вони ходили… Не знаю навіть, як їх назвати. Коли вони лазили по наших хатах, то був великий стрес.

У нас криниця у дворі - тож, дякувати Богові, вода була і є. З харчами було тяжко, але вже зараз добре. Коли ми були в окупації, нам ніхто нічого не завозив. У кого не було ліків, з тими інші люди ділилися, одне одному давали. Зараз у Дудчанах є вода, а світла немає вже більше року. У деяких людей по селах і води немає, її підвозять. 

Найщасливіший день - це коли нас звільнили. Цей день не забудеться ніколи. Уже під вечір заїхали наші хлопці. Вони кричали: «Ми вже тут!» - в мене аж мурашки пішли. 

Найгірше було, коли підірвали Каховську ГЕС. Хоча ми від того не дуже постраждали, бо вода вся вниз пішла. 

Скоріше б війна закінчилась, бо вже нестерпно… Я мрію про спокій та свободу, про мир. Мені більше нічого не треба, тільки це.