«Як згадаєш, що з нами було, завмирає серце»

Це було рано-вранці. О восьмій годині Софійка прокинулася. А о восьмій годині двадцять хвилин... Дуже важко згадувати. Більше пам’ятаємо, як ми намагалися її врятувати.

Вона, як завжди, рахувала цукерки, сиділа на столі. Тут шум. У нас завжди неспокійно. Люди внизу зібралися біля магазину – під нами магазин. Світла тоді не було.

Я не знаю, що сталося з дитиною. Що саме її підштовхнуло. Вона зовсім маленька була. Їй було два роки і сім місяців. Вийшло так, що я вийшла в коридор, і на кухні дитина залишилася сама. І, видно, налякалася вона цього шуму. І випала з вікна, з п’ятого поверху...

Моя подруга була внизу, на вулиці. Я у вікно виглянула, а вона її взяла на руки, понесла до під’їзду. Я бігла назустріч. Ми почали шукати машину. Чоловік із дружиною їхали, ми не знаємо, куди. Він попросив дружину залишитися, вийти з машини, і довіз нас в Курахове.

Вона у свідомості була, постійно плакала. Травми дуже були серйозні. Перелом стегна, нога – відкритий перелом. Рука – у двох місцях перелом. Були операції. Ми чотири місяці лікувалися в Дніпропетровську. Спасибі Рінату Ахметову, Рінату Леонідовичу, який нам санаторій забезпечив у Слов’янську. У 2016 році ми їздили туди на реабілітацію. Ми проходили багато процедур. Найважливіша процедура – це фізкультура, яка руку нам допомогла відновити.

У нас у Красногорівці немає лікарів, які могли б допомогти. Ми тільки можемо прогріти спину, сходити до травматолога, показатися.

Дуже важко. Не хочеться згадувати, а коли згадуєш, завмирає серце і такий стан, як ніби це не з нами було. Просто не віриться.

Найстрашніші часи були, коли летіли осколки. Це було в 2014 році 19 липня. Ми пішли до мами. І ввечері був приліт, було дуже страшно. Ці осколки... У газову трубу влучило. Ми довго сиділи в підвалі, але треба було виходити, тому що мало що могло бути із цим газом.

Багато випадків, коли йдеш дорогою і теж ці звуки. Дитина дуже важко перенесла. Після травми вона дуже переживає, а тут ховатися ніде. Ми ховаємося в коридорі на п’ятому поверсі. У підвал не можемо спуститися, люди в будинку майже не проживають, у нас із каналізацією там проблема. Підвал дуже мокрий, сирий, там знаходитися не можна.

Якось до нас влетіла куля, постраждало скло. Нікого не було вдома, ми із Софійкою були в санаторії в Слов’янську. Були дівчатка вдома, вони пішли по воду. Літо, спека, відкритий був балкон, якби балкон був закритий, звичайно, балконні двері постраждали б, тоді нам довелося б мерзнути. Це було в 2016 році влітку. Куля лежала на підлозі. Так було Богу завгодно, щоб всі залишилися живі, і що нікого не було вдома, і всім пощастило із цього приводу.

У нашому під’їзді житлові тільки три квартири. Живуть жінка й бабуся, 83 роки. Постраждало тут, в принципі, все. Усі вікна забиті, ми намагаємося щось відремонтувати. Приїжджали мешканці, вивозили речі, дали нам клейонку та штапики, щоб хоч на зиму заклеїти.

Сподіваємося, що все завершиться. Хотілося б, щоб настав мир, щоб була робота, щоб запрацював у нас завод, щоб лікарня повернулася, тому що в Курахове їздити дуже далеко. Без роботи теж не можна. Моя робота закрилася. Без грошей складно.