Вдома, ранок, о 5год 30хв телефонний дзвінок від доньки з Бучі, що почалася війна...в телефонній трубці чути вибухи. Шок. Дома тихо, крім звуків пересування нашої техніки, до якої ми звикли, нічого не чути. Мимо пройшов потяг Київ - Маріуполь, нічого незвичного. Але в повітрі щось нависло, давить...

Дежавю...траса Маріуполь- Запоріжжя забита легковим авто, на заправках кілометрові черги. Таке вже колись було, тоді в 2014. Пішла на роботу в школу, ми на карантині..

Відсутність зв'язку,  це саме найцінніше, чого не вистачало. Втратити зв'язок з рідними, які знаходилися в Бучі, було найстрашніше. Перший шок,  коли отримала звістку, що в школу увірвалися більше сотні штурмовиків та вигнали новесенький шкільний автобус. Це була наша мрія і радість, коли замість старого холодного автобуса появився новесенький, гарнесенький комфортний   автобус.

Школа це моє життя, 34 роки... Спаплюжені класи, розтрощена техніка, розграбовані кімнати. Боляче...і досі.

З 3 березня зникло світло і вода. Палили свічки, за водою ходили до криниці за 3км. Щодо їжі, то маючи запас продуктів в сільській місцевості обмінювалися із сусідами. Нестачу хліба замінювали коржиками. Відсутність світла не давала можливості випікати.

Як випав сніг, то збирали і топили, щоб прати якийсь одяг. Морози давали можливості деякий час зберігати заморожені продукти.  16 березня з'явилося світло.

На початку травня разом із сином та бабусею, ми покинули свій рідний будиночок через Василівку , на якій простояли 3 дні виїхали до Запоріжжя,  а звідти в Бучу до доньки.

Зараз ми всі разом. 

Були і приємні моменти, і не один раз. Як ми ховали радіо, і передавали один одному по черзі послухати. Ризикуючи, бо на краю вулиці, через три будинки встановили днр блок пост. На той час всі мешканці нашої вулиці згуртувалися в одне ціле, домовлялися хто, де ховається, щоб знали на всяк випадок. Бо підвалів ні в кого не було. Ділилися цукром, сіллю, борошном, маслом. Дуже хотілося цукерок .

А 75 річний сусід, дід Вовка ходив до солдат міняв у них бензин на хліб , 3 л на мішок хліба( чомусь тоді і в них були проблеми з бензином). А вранці , кожен сусід бачив у себе на вороттях солдатський хліб, черствий і чужий..

Я працювала до війни в школі. Цілий рік заклад був у простої. Але в цьому році відновили навчальний процес в дистанційному режимі. Навчаються діти, які виїхали, приєднуються діти із тимчасово окупованої території с.Азов Пологівського району Запорізької області.

Це наша маленька батьківщина.

Ми виїхали, все цінне і рідне залишилося там, в будинку. Але в лютому 2023 в будинку вибили двері, заселилися орки. Вони повиносили всі речі. Коли в них була ротація,  то сусіди заходили в будинок. Жах.. немає нічого.

Будинок,  це є саме найцінніше,  одні спогади про нього. І віра, що ми туди повернемося.