Мазура Ельвіра, 9 клас, Смолінський ліцей №2 Смолінської селищної ради Кіровоградської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бурла Олена Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

23 лютого в мене все було добре. Підготувавшись до контрольної роботи, я лягла спати. Хвилююся, бо такі роботи завжди відповідальні та важливі для мене.  Тоді я ще не знала, що саме ця ніч 24.02.2022 року змінить  все моє  життя. Зранку я прокинулася, все було добре, але всередині себе  я відчувала, що щось тут не так. Про те, що почалася війна, я дізналася від однокласника, тому що в чаті всі запитували, чи потрібно йти до школи. Схвильований тато сказав: «Війна…» Трохи оговтавшись після цієї жахливої новини, ми почали збирати тривожні валізи.

Зібравши речі, ми поїхали  в село до бабусі, де  довгий час і жили. Я дізналася, що мій хрещений батько разом із дідусем вступили до місцевої тероборони.

Мій тато працює пожежником, тому через деякий час йому сповістили про те, що він повинен працювати кожного дня, тож його не було вдома майже цілий  місяць. Я, мама та моя молодша сестричка планували переїзд до Польщі, але згодом передумали, тому що не хотіли покидати тата та рідних.

Один з найстрашніших моментів під час війни -  це були перші повітряні тривоги.

Пам’ятаю, коли тато зателефонував мамі й сказав, що розпочалась повітряна  тривога, ми швидко взяли тривожні валізи і разом з бабусями та дідусем спустилися у сховище. На щастя, тривога тривала недовго, але та ніч була по - справжньому безсонна: кожного разу ми спускалися у сховище і тільки під ранок  змогли заснути. Найстрашніше було тоді, коли ми почули, як літак збиває ракету зовсім неподалік від нас. Це сталося в день народження моєї молодшої сестри…

Хіба про такі подарунки мріють українські діти? На жаль, дорослі забули про те, що колись вони були дітьми. І їх ігри в солдатиків тепер стали реальністю.

26 липня ми повернулися додому від бабусі. До кінця літа все було відносно добре, але восени ми дізналися жахливу новину. На війні загинув наш хороший знайомий, який завжди міг допомогти або підтримати. Того дня я зрозуміла, як важко і боляче втрачати близьких та знайомих людей.

Війна навчила мене цінувати кожного, хто поряд біля мене…

І ось я вже учениця 8 класу. На уроки нас скликав шкільний дзвоник. Але він звучав якось по-іншому. Мабуть, через те, що сповіщав він ще і про повітряну тривогу. І нам, учням, разом з вчителями треба швиденько спускатися в укриття.  У вересні у нашому класі з’явилися  дві нові учениці Діана і Тетяна. Поспілкувавшись з Діаною, я дізналася, що вона приїхала до нас з Херсонської області через війну. Невдовзі ми стали кращими друзями. Часто ходили гуляти, дарували один одному подарунки, підтримували одна одну. Після першого семестру навчання ми дізналися, що Діана переїжджає до Миколаєва,  бо її  тато воює в Миколаївській області. Тому вони з мамою вирішили бути ближче до нього. Вона інколи приїжджає до своєї бабусі, і ми кожного дня гуляємо та розповідаємо про те, що з нами сталося, поки ми не бачилися. 

Нещодавно здійснилася моя мрія: у  нас з’явилися одразу два домашніх улюбленця – папуга, якого звати Браток, та кошеня Сара. Я їх дуже сильно люблю.

На жаль, від війни страждають не тільки люди, а й бідолашні тварини. Через повномаштабне вторгнення вони втратили свої домівки та господарів. В Україні є дуже багато притулків для тварин, які максимально намагаються допомогти їм.

Під час війни я змінила свої погляди на життя, зрозуміла те, що найголовніше -  це бути поруч з своїми рідними та друзями. Зрозуміла, що потрібно цінувати кожен прожитий день та чудові моменти. Хотіла б подякувати нашим захисникам, нашим  Збройним Силам України,  які кожного дня віддають своє життя заради нашого життя. Саме завдяки їм ми маємо можливість спокійно жити та навчатися, і повинні цим користуватися. Я сподіваюся, я вірю, що  ми переможемо в цій війні. СЛАВА УКРАЇНІ!!!