ЛемецьУляна, 14 років, 9-Б клас, Городківський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Ярова Галина Василівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Запах повномасштабної війни витає над Україною ще з 2014 року.

24 лютого 2022 року. Дата, що чорним круком знов увірвалася в душу кожного українця. Життя розділилося на “до” і “після”.

Пам'ятаю:прокинулась. П'ята година ранку. Мама телефонує до брата, який навчається в Києві. Голос у неньки стривожений, на очах сльози, чую страшне слово “війна”. “Може це сон?”, - думаю я. Зараз прокинусь,усе буде, як раніше:школа, уроки, друзі , весна... Ні, це не марення, жорстока реальність ,правда,від якої холоне серце.А далі гірше.Крилаті ракети над селом, вибухи у великих містах, перші втрати,біженці,сирени вдень і вночі. Тривога,як та гадина,оповивала все єство. Що буде завтра? Але відповіді не знав ніхто, бо не могли ми уявити, що таке жахіття чекає нас у 21 столітті. Кожна родина робила свій вибір: вижити, боротися,відстоювати свою рідну землю чи, покинувши країну, залишитися вимушеними переселенцями! Моя ж сім’я залишилася вдома.

Вінниччина. Село Городківка, поблизу Придністров’я. Тут, дякувати Богу, відносно тихо. Наша громада прийняла більше чотирьохсот вимушених переселенців зі сходу та півдня України. Одного дня мою тітку, Максімову Олену, попросили взяти людей із Києва. І вона ні хвилини не вагалася. 27 лютого молода жінка зі своєю мамою і трьохмісячною дитиною заселилися до неї в хату. Хлопчик плакав, Катя, так звали жінку, хвилювалася. А бабуся малого Іванка зі сльозами на очах розповідала, що втікають від війни вдруге. Родом вони із Лисичанська. Три місяці жили в одній хаті з тіткою, Іван пив молочко, підростав. Сім’ї поріднились.

У кожну хату постукала клята війна. Чоловіки, не вагаючись, пішли захищати рідну неньку Україну від рашистської орди. Жінки пекли, варили, плели маскувальні сітки… Моя мама і бабуся допомагали ЗСУ чим могли, трудилися на рівні з усіма і переживали за долю нашої землі.

Чорним воронням летіли сумні новини. Ворог у Херсоні,Мелітополі,під Києвом… Перші перемоги і біль втрат. Буча, Ірпінь, Гостомель, потім Маріуполь… Звірства нелюдів... Як усе пережити, не збожеволіти? Мабуть, рятувала робота.

Весна. Потрібно садити город, обробляти святу землю. Працювали, надіялись, молилися і вірили.

А потім настало літо. Трагічні звістки з фронту, похорони у Городківці, Гарячківці, Кісниці, Крижополі...

Кортеж машин, люди навколішки вздовж дороги, квіти, страшний плач матерів, сестер, жінок. Безліч разів краяла серце тривожна мелодія “Пливе кача по Тисині” моїх односельчан. Могили воїнів, блакитно-жовті прапори...

Осінь. Дощовий вересень приніс радісні новини. ЗСУ пішли у контрнаступ. Звільнена Харківщина.

Надія зігріває серце. Триває боротьба ,сьомий місяць протистояння. Ворога нищать наші незламні, нескорені воїни. Ми сильні, сміливі, тримаємо стрій.

Ще багато горя. Кожний день несе щось нове і погане. Сльози не висихають на очах українців, а шрами на серці стають все глибшими.

Ціную кожну хвилину цієї похмурої осені, бо розумію, що її для мене відвоювали. Дякую Героям за жовтень, а не октябрь.