Глазунова Вероніка, 9 клас, Загальноосвітня школа 106

"Війна. Моя історія"

Мене звуть Вероніка,я з Маріуполя,мені 15 років.Перший раз я почула,що почалася війна,24 лютого,але усвідомила це,трохи пізніше.   

Ми звичайна сім'я з Маріуполя, мама працювала у супермаркеті, тато хоча і хворів (в нього онкологія) продовжував працювати на зоводі. Брат служив по контракту в Збройних силах України. 23 лютого був звичайним вечером-я готувалася вранці йти до школи, тато з мамою готувалися на работу.

 24 лютого, зранку, я прокинулася від звуку вибухів, хвилин через п'ять повернулася мама з роботи і сказала, що почалася війна... Потім ми декілька годин чекали поки тато повернеться з роботи, зв'язок був поганий, ми дуже переймалися, щоб він неушкоджений добрався до дому. Кожні пів години дзвонив брат, дізнатися як у нас справи і казав нам збирати речі. Ми зібрали саме необхідне, але до кінця ще не розуміли, що відбувається. В цей день тато встиг зняти гроші і купить деякі ліки. В нас ще було два кота і маленька собачка, треба було придумати в чому їх везти. Наступного дня подивившись телевізор і поспілкувавшись з сусідами, вирішили що по всій країні небезпечно і краще буде перечекати вдома. Ми навіть не уявляли, що нас чекає...

З кожним днем звуки вибухів становилися гучніше і почалися "прильоти" в жили будинки. Спочатку зникло світло, а потім і газ, але саме страшне було, коли зник зв'язок.

Ми дуже переймалися за брата, адже він був на фронті і ми не знали, що з ним. Кожень день був схожий на інший-вогнище, пошуки води і дров, постійни вибухи і дикий холод. Ще страшніше стало, коли почали скидати бомби літаки. Це був жах. Ми стояли у коридорі і рахували коли літак скине усі снаряди і молили Бога, щоб не в нас. Увесь час блокади ми прожили з відчуттям, що кожну секунду можемо загинути.

Ранком 15 березня ми як завжди, гріли воду біля вогнище і раптом почули від чоловіка з сусіднього під їзда, що люди збираються в колони на виїзд. Точної інформації, що буде коридор не було, але це був шанс. Своєї машини в нас не було, але мама вмовила сусіда взяти нас. На збори було дві хвилини, ми встигли взяти тільки документи, ключ від квартири віддали сусідці, щоб годувала тварин, бо ми не знали вийде виїхати чи ні. Було дуже страшно. В машині нас було дев'ять чоловік, серед них троє дітей. Коли ми їхали через город, побачили страшну картину. Скрізь були руїни, багато померлих людей, скрізь все палало.

Нам вдалося, ми виїхали з міста! Як тільки ми перестали чути вибухи, ми зупинилися. Вийшли з машини і слухали тишу, ми не могли повірити, що вибралися. Дорослі плакали.

Але попереду ще була дорога до Запоріжжя,через окуповані території. Як тільки вдалося зловити зв'язок, мама додзвонилася до брата. Це було таке щастя почути його голос...

У Запоріжжі ми зупинилися у знайомих, згодом винайняли квартиру. Через три місяці, вийшло через перевізника, вивезти наших тварин, вони зараз з нами. Тільки зараз я усвідомлюю, що нам дуже пощастило вижити в тому аду.

Зараз я навчаюся в дев'ятому класі, онлайн. Мама доглядає за татом, йому стало гірше, він не пересувається. Брат на фронті, захищає нашу Україну. Ми віримо у перемогу і дуже хочемо повернутися до дому, до Українського Маріуполя!