Родині пенсіонерів з Донеччини допомогли виїхати українські військові. З усіх видів снарядів, якими обстрілювали село, фосфорні були найстрашніші

Ми з села Терни Краматорського району. Нам з чоловіком уже по 70 років. 

До нас зайшли війська ЛНР, і 9 березня на території нашого села розпочалися воєнні дії. Ой, ми вік прожили і ніколи не думали, в чому опинилися. 

В погребі ми сиділи, а вийти було неможливо: через постійні обстріли вибігти з хати в погріб просто не встигали. Тепер куча хвороб, бо в погребі сиро було. Тільки вранці, коли ще вдома були, розтоплювали, щоб нагрітися, і більше ми не топили. Світла не було, нічого не було.

Потім російські військові відступили на нашу територію після боїв під Черніговом. І все ж ми надіялися, що прийдуть українські війська і нас звільнять. І вони прийшли до нашого села вже у вересні. Ще тоді ми не збиралися виїжджати. 

Але тоді почалися постійні обстріли, прильоти. І «Гради» били, і фосфор кидали на нас. І одного разу прилетіло до нас під хату.

Страшно було, коли фосфор кидали, тому що якщо він попадає на будівлю, будівля загорається. Як вечір наступав, починали кидати фосфор. Тільки тоді ми вирішили виїжджати. Військові нас вивезли. Спочатку у Лиман, звідти на Слов’янськ, а далі ми виїхали у Дніпро. З Дніпра приїхали в Полтаву і з 28 жовтня ми знаходимося тут. 

На сьогоднішній день село наше розбите. Більшість будівель розбиті, у нас ще стоїть каркас нашого будинку, але без вікон уже. Багато пошкоджень. Один раз нам допомогли, і ми перекрили частину даху, де могли. Дуже великі дірки у самій покрівлі. Уже його не справиш. 

Ні забору, нічого - все розбите. Ворота були залізні ще з 79 року, напевно. Там був такий метал! А приліт як був, то одна половинка залетіла так, що не зрозуміло, де вона і є. А якби йшла людина, її б убило там тією залізякою. 

Коли були в селі, ще ніякої гуманітарки не було. Потім стали росіяни давати нам гуманітарку. А так - нічого не було у нас: ні води, ні хліба. Тобто, вода була в колодязі, а обидва магазини одразу розбили. Наші односельці, у кого там машина, їздили в ту сторону у Сватового Луганської області - звідти нам привозили хліба, деякі продукти. І ліки привозили дуже дорогі.  

Сестра і її син загинули. Тяжко дуже це все переносити. Все, що у нас було, ми його тепер втратили. Це дуже важко. 

Ми наразі живемо в Полтаві, орендуємо будинок невеличкий. Власники - дуже добрі люди, допомагають. Ще люди з Гадяча нам допомагали продуктами.

Мріємо побачити рідних. Виїхали всі, знаходимося всі у різних місцях. Головне, щоб мир настав. Щоб ми не чули більше пострілів, прильотів.