Ми жили в селі Новоселівка, тримали господарство, був свій будинок. Прийшлося все кинути. Там немає світла, магазини не працюють, тому я поїхала в Запоріжжя, а чоловік лишився в селі.

До нас 5 березня заїхали окупанти, розстріляли пошту, розстріляли машину. В нас були недовго, але вони з нашого села стріляли по українським позиціям. Як стемніло, вони почали заїжджати в городи, ховали танки в нас у дворах, лазили в хати до людей. Не відкрили їм двері – вони кинули димові шашки, бо думали, що ми там. Потім полізли в погріб і забрали все, що хотіли. Там і зараз постійні обстріли, а сусідні села просто стирають з лиця землі, це дуже страшно.

Чоловік мій лишився там, в селі. Я дуже переймаюся за нього, забирала його вже декілька разів, але він все одно повертається в село. Він себе там бачить. Тож, дуже сподіваємося, що буде ціла хата і буде, куди повертатися. Ми потроху передаємо щось в село – є такі люди, що туди їздять. Ось зараз потрібно передати туди генератор.

Ті, хто їде в село, все передають безкоштовно, не беруть навіть на пальне - односельці допомагають. Приємно, що є люди, які приходять в будинок культури плести сітки, і я туди ходжу, щоб відволіктися від війни і чимось допомогти нашій армії. Роботи поки що немає.

Я просто чекаю, коли окупантів відгонять від нас подалі, і можна буде повернутися в село. Дуже сподіваюсь повернутися додому.