Буркун Олена, 17 років

Переможниця конкурсу есе 2024, 2 місце

Ліцей № 21 «Надворсклянський» Полтавської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гонтар Вікторія Миколаївна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Обережно перегортаю сторінки свого життя за 1000 днів війни. 1000 днів вибухів, руйнувань, втрат, поневірянь.

Спогади... Як  же добре, спокійно жилося напередодні в мирній Україні.

Хтось у Києві чи Маріуполі гуляв з дитячим візком у парку. Хтось у Бучі чи Ірпені готував розсаду помідорів, перцю, капусти, щоб висадити на присадибній ділянці. Хтось у Харкові чи Дніпрі начисто вимивав вікна, робив ремонт в оселі. Хтось у Львові чи Херсоні готував печиво на день народження чи для шкільного ярмарку. А хтось у Сумах чи Полтаві збирав валізу, щоб летіти у відпустку.

Хтось у Миколаєві чи Одесі гуляв вулицями нічного міста, тримаючись за руки. Десь у Запоріжжі чи Черкасах прокинулася мама від плачу немовляти.

А я, щаслива учениця, наполегливо готувалася до Всеукраїнської учнівської олімпіади з української мови та літератури. Справді, уява людська не має меж. Та все ж тривожні картини вимальовувала тоді наша свідомість.

Насправді ніхто не вірив, що похмурим суворим ранком 24 лютого 2022 року постукає війна в двері, прийде незваною гостею на наш поріг з чорними й порожніми від горя очима.

Ох, як же повіяло холодом від неї!! Страх і гнів охопив кожного українця, адже всюди, де ступала вона, ставало моторошно.

Війна. Над Україною виросла одна на всіх чорна хмара горя. Своїм поглядом зазирає вона в душі, намагається забрати все людське, після себе залишає дітей сиротами, жінок удовами, чиїхось чоловіків та синів інвалідами, людські мрії нездійсненими, психіку ураженою.

Правду говорять, у війни нежіноче обличчя.

Війна. Колись я читала книги про неї, дивилася фільми, потім іноді вона мені снилась. Сьогодні стоїть у повітрі страшний її запах, знищені міста, села, зруйнована екологія. Прокидаюся вранці та мрію, щоб ці 1000 днів були лише страшним сном, але чую сирени, вибухи, сльози і все менше дзвінкий сміх дітей.

Колись бабуся говорила: «Тільки б не війна. Страшно, онучко, вмирати». А сьогодні повторює: «Як страшно жити».

1000 днів болю і втрат. Війна не щадить нікого. Зупинити ворога дається великими зусиллями. Мама повторює, що без болю і втрат ми не українці, адже забрати нашу свободу – значить зробити байдужими.

«Краще хай болить, – говорить вона, – щоб пам’ятати, не пробачати, боротися й перемагати».

6 січня 2024 року постукала біда і в наші двері. Як сьогодні пам’ятаю похорони тата. Яскраве, зазвичай ніжне, сонце по-зрадницьки сяяло, немов хотіло осліпити, лишити зору. Сльози, що рікою лилися з очей, засихали на щоках, закипали від жару променів, викликаючи нестерпний свербіж. Мороз пробирав до самих кісток, викручуючи їх. Зимно.

Холодно. Поривчастий холодний вітер, холодний сніг. І він такий холодний. Хо-лод-ний... Не зміг вберегтися від міни. Вона наздогнала та підступно обійняла. Покинув назавжди. Болить душа – його немає поряд.

Сльоза щокою струменить. Не знаю, звідки мама й бабуся беруть сили, де черпають терпіння, щоб не розплакатися переді мною та маленьким братом. Які небесні сили дають їм розраду підтримувати нас, посміхатися, коли душа розривається від болю?

Вкотре переконуюся: що б не сталося, як би життя не випробовувало, завжди треба жити, рухатися далі.

1000 днів стійкості. Буча, Ізюм, Ірпінь, Маріуполь, Гостомель... Звірства, воєнні злочини, скоєні тут, шокували увесь світ. Згадую нашу поїздку до бабусі в Ірпінь після звільнення міста. Зруйновані будинки, розбиті дороги, понівечені авто, похмурі обличчя людей. Стогнала і кричала земля, десь чулися молитви, омиті сльозами. Ми лагодили будинок бабусі, прибирали садибу.

Яким було моє здивування, коли серед потрощених, поломаних дерев  побачила понівечений кущ калини біля хати.

Вона милувала зір білим цвітом навесні й рубіновими кетягами восени, а сьогодні калина самотньо плакала. Червоний сік ягід нагадав мені кров загиблих захисників і захисниць, мирних жителів.

1000 днів віри й сподівань. Мій шлях війна розділила на до та після.

Я швидко подорослішала, а так хочеться повернутися в дитинство, бути маленькою, безтурботною, у кумедних капцях, щоб пахло маминими млинцями, манною кашею з ванількою і щоб поряд був тато. Солоно рана ятриться, відчуваю: я вже інша.

Що допомагає мені сьогодні жити? Часто йду в поле, годинами слухаю тишу, коли не чути вибухів і сирен.

Тиша кришталево-дзвінка і беззахисно-трепетна, в повітрі пахне свіжістю, десь витьохкує соловейко, який вселяє у серце надію на краще. Буває, просто йду між люди, гуляю жвавими вулицями міста, уважно вдивляюся в обличчя незнайомців. Радію щиро, як дитина, коли помічаю усмішки перехожих.

Розумію, що життя не зупиняється попри всі жахливі події. Знаю, минуть важкі часи, і Україна відродиться для щастя. Вона цього заслуговує.

Війна навчила мене щодня дякувати незламним воїнам за захист України, плести маскувальні сітки, волонтерити, співпереживати, бути витривалою і стресостійкою.

1000 днів війни.  Україна бореться, щоб вижити. Нас не здолати, не спинити, не зламати, бо ми сильна нація, яка хоче жити. Головне – не втрачати віру та надію.