Гончаров Олександр, 17 років

Переможець конкурсу есе 2024, 2 місце

ВСП «Запорізький електротехнічний фаховий коледж  НУ «Запорізька політехніка»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ульяненко Ілона Сергіївна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. 24 лютого 2022-го вона розірвала своїми чорними жорстокими пазурами моє дитинство. Розумієш, воно просто померло. Це жахіття розтоптало затишок, знищило найзаповітніші плани та мрії, змусило швидко подорослішати.

Ранок. Я збираюся до школи, але не йду, бо мама зі сльозами на очах та з якимось моторошним тремтінням в голосі сказала: «Синку, почалася війна». Я ніяк не міг збагнути, як у сучасному світі може таке статися.

Перед очима виникли фрагменти фільмів, які колись переносили мене у події Другої світової; страшні  кадри бомбардування, безліч поранених та вбитих людей, скрізь кров, крики, стогін та суцільна руїна. Я уявив, що то моє рідне Запоріжжя отримує невиліковні рани, пекучі опіки, знищується хижими лапами війни. Хвилина – і липкий глибокий страх заволодів мною, хворе серце почало битися ще з більшою швидкістю.

Що тепер робити? Скільки часу нам залишилося? Декілька хвилин, день чи тиждень?

І раптом пролунав різкий нестерпний звук, який ніяк не хотів припинятися. Мабуть, так  кричить знищене майбутнє. Перша повітряна тривога. Біжимо в укриття. Біля нього вже вирує життя: безліч людей зі сльозами на очах, малі і дорослі з переляканими тваринками, якимись речами. Шкільний підвал – маленьке приміщення на 400 осіб прихистило в той жахливий день десь 1500 запоріжців, змарнілих, готових бігти світ за очі, щоб врятувати найцінніше – життя.

Дихається важко. На руках у жінки кричить немовля, до нього приєднуються інші малі діти. Дивлюся: на старій парті намагається розміститися незнайомий дідусь. Замислююся… він такий старенький, може, ще бачив Другу світову і знову намагається вижити.

А хтось поруч зі мною постійно читає новини в телефоні, нервово переходячи з одного сайту на інший. Моя мама чергує в укритті, допомагає людям, намагається підтримати кожного, але я бачу, що їй самій потрібна підтримка. Вона водить людей невеличкими групами до туалету в школу. Тоді моє серце стискається: раптом в цей час почнеться обстріл і вона не встигне повернутися в укриття? Я ж не можу її втратити! Знову розпач і біль беруть мене в заручники.

Так тривало декілька днів. Особливо важко вночі. Звук розриває тишу навкруги, змушує піднятися з теплого ліжка і вискочити в темряву нічного прифронтового міста.

Їду до бабусі, бо у неї власний будинок з підвалом. Я один, бо батьки працюють. З якимось зрадницьким тремтінням прощаюся з ними, міцно обіймаю, не можу припинити шквал емоцій. На очах з’являються сльози.

Раптом я прощаюся з ними назавжди? Можливо, більше не зустрінемося? Ще міцніше притискаюся до мами.

У бабусі мені завжди добре. Приватний будинок дає безліч можливостей. Аж раптом гучний звук, це ВИБУХ! Таке враження, ніби зовсім поруч. Земля зойкнула під моїми ногами, їдкий дим наповнив повітря. Похапцем спускаємося до підвалу. Розпочинається нове випробування. Ти був колись у вологому старому підвалі? Він зовсім не облаштований для тривалого перебування.

Місця обмаль, дихати важко, одразу нагадала про себе  алергія. Так пройшов тиждень – вибухи, повітряна тривога, вологий підвал вдень і вночі. Досить, повертаюся додому!

Тато йде до лав ЗСУ захищати нашу країну. А через півроку жахлива звістка – зник безвісті на Донецькому напрямку. Не можу її прийняти! Як? Він не міг нас залишити!

Щовечора моя душа гірко плаче. Намагаюся триматися і вірити, що повернеться наш Герой.

1000 днів війни. Лютий ворог майже щодня обстрілює наше місто. Тепер КАБи руйнують оселі мирних мешканців, забирають життя дітей і дорослих.  Напівзруйновані будинки порожніми очима вибитих вікон хизуються вцілілими після обстрілу шафами, дзеркалами, іконами, ніби доводять вчергове нашу незламність.

Моє дитинство померло, але я ЖИВИЙ у прифронтовому Запоріжжі! Тепер я волонтер.

Разом з іншими щодня наближаю перемогу, розвантажую тканину, плету маскувальні сітки нашим захисникам, організовую збори необхідних речей для переселенців, пакую гуманітарну допомогу. І чекаю повернення тата.

Мій шлях важкий, але важливий. Ми вистоїмо і переможемо. Слава Україні! Героям слава!