Перший день війни був страшним: летіли літаки, у п'ятисот метрах від нас розташовані вокзал і нафтобаза. Чоловік стояв на подвір'ї і літак летів якраз над нами, так низько. Як розбомбили базу, вибуховою хвилею чоловіка штовхнуло, він упав, вікна повибивало. Внучка вдома була, закричала: "Бабусю, вікна повипадали!" Ми нікуди не зверталися, самі вставили шибки, якісь плівкою оббили. У погріб ховалася з онучкою, а у чоловіка немає ноги, він спочатку ховався від обстрілів у гаражі, а згодом у кухні. 

Ми нікуди не виходили. Нам привозили гуманітарну допомогу, діти возили хліб і молоко. Важко було попервах, а зараз ще гірше - світла немає. 

Шокувало те, що вокзал наш розбитий повністю. Не ходили потяги, колії розбомблені були вщент. У центрі міста мерія побита і крамниці. Дочка працювала у магазині, там вікна повибивало і двері. 

Ми були всі разом і нікуди не виїжджали. У сина в хаті дуже все було пошкоджене, то вони перейшли до нас. Вони самі поставили вікна. 

Поступово почали привозити поряд у магазин молоко і хліб. Довелося вистоювати черги і ходити пішки, бо не їздив громадський транспорт і маршрутки. Чоловік у мене нікуди не ходить, доводиться все самій. 

Ми сподіваємось, що майбутнє буде кращим, головне аби здоров'я було.