Я сама із села, з Херсонщини. Жили ми добре, була робота. Я працювала у Снігурівці. Все було добре. Всі заробляли, хто скільки міг. Все можна було купити. А вже як почалась війна, то сиділи без нічого. Вже ми сиділи голодували. Добре, хоч пшениця була, та мололи і пекли хліб. Коржики пекли із тієї пшениці. 

Як прийшли росіяни, то ми тільки з двору виглядали. По нашій вулиці машини мотались російські ті туди-сюди. Вони у людей все, що хотіли, те й забирали. У нас двоє онуків, 17 і 18 років. Все переживала, де вони.  

Телефонувати не можна було. Ходили далеко, аж на станцію, щоб зателефонувати, щоб ніхто не побачив. Важко нам жилося. Таке війна зробила.

Спочатку гуманітарку ми не отримували, бо українців не пускали сюди. А вже після звільнення, то нам возили і возили. Зараз усім допомагають: і хлібом, і консервами, і крупами. 

А тоді нам важко було, ще й пенсію не отримували. Бо пенсія була аж у Миколаєві, нам ніхто її не возив. Погано було. Зараз уже все налагодилось, жити можна, аби тільки війна скінчилась. 

У мене є земля, я від колгоспу отримую зерно, картоплю. Дитина поїхала взяла кавунів за рахунок паю. Зараз непогано. Тримаю корову, соломи привезли, сіна накосили. Зараз жити можна. Скільки їжі нам видали, багато цукру і муки. Зараз немає чого жалітись, що погано живемо. На зиму дадуть нам дрова і брекети. Я на пенсії, чоловік мій теж на пенсії. Дочка живе з нами. Вона розійшлась з чоловіком. Двоє діток у неї. Дівчинка ходить у 11 клас. А хлопець закінчив училище, йому 18 років. Влітку працював на току, трохи заробив грошей. А зараз роботи немає. 

Дочка моя теж без роботи. Раніше працювала в полі, а зараз поля заміновані. Хочеться, щоб після війни була робота, щоб діти наші вчились. І так будемо продовжувати жити. Така мрія, щоб швидше війна закінчилась. Будемо відбудовувати все, що пошкодили. Наше село не постраждало, то будемо жити. Така мрія, щоб все було добре, щоб була злагода і мир.