Я з села Івано-Кепине. До війни ми на полі працювали, були підробітки, по будівництву ми розуміємося. А зараз немає роботи ні в мене, ні в чоловіка. Живемо з гуманітарної допомоги. Людям, які постраждали хто від потопу, а кому прилетіла бомба, хати відновлюємо: він штукатурить, я шпаклюю. Так підробляємо та живемо. Гроші, я вже й забула, які на вид.
Орки приїхали та нам говорили, щоб ми виїхали. А я кажу: «Куди я виїду? Я тут родилася і тут помру, якщо потрібно буде». Багато хто виїхав, а ми залишилися, і слава богу, живі та здорові, все у нас на місці. А тих, хто повиїжджали, мародери пообкрадали. Люди повернулися, а в них від дому одна коробка стоїть.
Сильно нерви помотало, пропав слух, зір. Сильно страшно. Я ніколи не чула дзвін скла, такий тонкий та дзвінкий, коли нас були обстріляли. Вікна сипались дзвінко, і такий звук тонкий та гарний, я була просто в шоці.
Хочу на роботу. Я взагалі по будівництву працюю, мялар-штукатур. Так хочеться тиші та спокою, я така дівчина-хлопець, в житті нічого не боялася, а зараз до кожного шурхоту прислухаюся: чи воно летить, чи воно вибухнуло.
