Галина втратила житло в Охтирці. Її син пережив окупацію в Ірпені. Зараз вони намагаються жити далі.

Я пенсіонерка, мені 65 років. Я з міста Охтирка Сумської області. Наш дім було розбито вщент. Ми жили в одноповерховому будинку на сім сімей, побудованому Укрзалізницею. Зараз я мешкаю в гуртожитку коледжу. З Охтирки не виїжджала.

24 лютого я працювала – доглядала за старенькою бабусею. Навіть не могла подумати, що може щось статись. Зранку встала, як завжди, чую: щось загриміло. Думаю, чи знову десь газовий балон, чи що, бо останнім часом були такі випадки. Сусіда питаю, що сталося, а він каже, що на станції стоять військові. Я вийшла, дивлюся: ніде нікого немає. Зайшла в магазин, хліба хотіла купити, а на прилавках немає нічого - люди все розкупили. Прийшла на роботу, коли дочка бабусі прийшла й каже: «Ви що, не знаєте, Галино Григорівно, що війна почалася?» Так я і залишилася з ними. Додому деколи навідувалася.

Перший раз десь в кінці лютого на нафтобазу скинули, казали, вакуумну бомбу. Я прийшла тоді, а з нашої сторони все було ціле. А в ніч з сьомого на восьме березня вже у нашому дворі впали дві бомби. Вони зруйнували наш дім і все, що було в ньому. На той момент людей там не було, тож всі залишилися живі. Поки туди не ходжу – нічого. Але як прийду, мені стає погано. Отака моя історія.

Дуже важко, коли немає житла. Я вдячна нашому меру Вікторії Володимирівні, що мені дали житло у гуртожитку і я можу тут жити. Пораюсь потихеньку. Люди допомогли мені дещо придбати, дещо сама купила, та нічого. Дякувати Богу за все.

Коли війна почалась, спочатку навіть якось не вірилось. Ми ж їх вважали братами, а вони таке зробили з нами. Дуже важко дивитися і слухати, як діти страждають.

Важко було місяць жити в погребах. Дякуємо, що нас звільнили. Але боюсь, що далі ще гірше буде, ніж у нас там було.

З гуманітарною катастрофою ми не зіштовхнулись. Нам допомагали, видавали гуманітарку і від Червоного Хреста, і від Фонду Ріната Ахметова. Нам все давали: і ковдри, і постіль, і каструлі, і їжу.

Тяжке пережили ми всі. Мій син в Ірпені був. Він 14 лютого поїхав туди на роботу, і пробув там до десятого березня. Потім перевели його у Київ, в Інститут раку, працювати в охороні. Зараз він знов в Ірпені. Тяжко навіть згадувати. Він в Ірпені сам один на роботі був під час окупації. Вся Україна вже знає, що там коїлось.

Спочатку я думала, що війна швидко закінчиться, десь за тиждень. А зараз я думаю, що влітку закінчиться. Нашим воїнам низький уклін, що вони захищають нас ціною свого життя. У моєї подруги на третій день війни син загинув, ми вчора його поминали.