Я дуже вже стара, мені 85 років. Живу в Слов’янську одна. Я не чула і не знала, що почалася війна. Зателефонувала знайомій, щоб привітати її дочку з днем народження, а вона каже: «Який день народження? Київ бомблять!».

Мене шокує більше за все, коли по телевізору дивлюся новини. Плачу за хлопчиками. За що ж ті росіяни до нас прийшли, у нашу неньку Україну? Як покажуть по телевізору, що діти і старенькі помирають, то не дай Боже... У нас тут також обстріли. Звісно, дуже важко.

Змушую себе не нервуватися. У нас усе більш-менш нормально: і магазини працюють, і аптеки, і їжа є. У мене є кішка, ми з нею вдвох. Вона мені допомагає.