Я родом з міста Макіївка на Донеччині. У 2014 році разом із сином поїхала відпочивати на море до Одеської області, та вже додому не повернулася. Разом із сином переїхала до Кривого Рогу, там закінчила аспірантуру. На момент 24 лютого я вже майже сім років прожила у Маріуполі,  працювала, завідуючою кафедрою кримінального процесу. Мені 38 років.

О шостій ранку мене розбудили, я пішла до нашого закладу, і керівники інституту на чолі з ректором сказали, що почалася війна. Син поїхав на роботу. Вони намагалися сховати своє обладнання. 

Коли оголосили про евакуацію, нам потрібно було евакуювати більше 300 курсантів. З початком евакуації цивільного населення почався артобстріл,і ми всі десь біля п’яти годин сиділи  в укритті. Потім мій чоловік із сином разом з цивільними виїхали до Кривого Рогу, тому що там був відокремлений наший підрозділ університету. А я, як викладач, ще була в Маріуполі. 

Десь о дев’ятій вечора почався ще більший артобстріл, і ми разом з викладачами та курсантами, колоною більше 50 транспортних засобів (там і автобуси були, і особисті машини, і транспорт університету) вихали до Кривого Рогу. Приїхали туди під ранок.

Незважаючи на те, що я вже вдруге в житті покидаю свою домівку, все одно взяла мало речей - тільки на перший час, зі сподіванням, що іще повернусь.

Зараз ми знаходимося в місті Кропивницькому. Складно переїздити, тому що потрібно знайти нове житло, оформити дитину до школи. Сина не хотіли брати ні до одної школи без довідки переселенця. Зараз - тривога за тривогою.  Я не хочу, щоб мій син пересувався по місту. 

Слава Богу, нас підтримували з перших днів у Кривому Розі, то з продуктами харчування не було проблем. У мене ситуація краще, мабуть, чим в інших переселенців, бо я переїхала за роботою. В чоловіка перший час були проблеми з роботою, а зараз він знайшов.

Мене зворушило до глибини душі, коли нам з громади Кривого Рогу безупину приносили речі, продукти харчування. Там велика база, де навчаються діти, і там був цілий спортивний зал, заповнений речами, і підтримка мешканців відчувалася.

Ми постійно переїжджаємо - у сина на рахунку вже дев’ята школа. Психологічної підтримки не було, тому навчається не дуже добре. Я розумію, що адаптація в нього тяжка, тому що і дорослій людині тяжко переходити з одного колективу до іншого. Як не страшно це звучить, ми вже звикли до цієї війни. Зате я вже можу швидко переїхати з однієї квартири до іншої, з одного міста до іншого. Познайомилася з різними містами України, коли у 2014 році і не думала, що можу там пожити.

Ми сподіваємося на перемогу. Я сподіваюся повернутись до українського Маріуполя, Донецька, до моєї Макіївки. За час війни я встигла захистити дисертацію - життя не зупиняться, і потрібно йти далі, незважаючи на перешкоди. Дитина навчається, все буде добре.