Вночі почали бомбити Гуляйполе. Ми сиділи тоді дома в підвалі. Топили там, чай пили. Дуже страшно було. У нас в городах стояли два танки, солдати їздили по дорозі недалеко. У нас приватний сектор. Вдень страшно в туалет вийти. Як бахнуло – скло повилітало в літній кухні. Я довго не хотіла виїжджати, бо в мене не було тут ні рідні, нікого. Сестра чоловіка з сім’єю тільки кинули дім - туди через три дні зайшли солдати і там жили.

Під пулями виїжджали. Дуже бомбили, і ми, що встигли, те схопили. Вночі збиралися без світла. Там же немає ні світла, ні води, ні газу. Ми під кулями зібралися і поїхали. Через місяць приїхали, забрали посуд, постіль, одіяло, подушки.

Приїхали в нікуди. Добре, що в Запоріжжі начальник чоловіка допоміг знайти квартиру. На початку було простіше, а зараз дуже тяжко - ніде гуманітарку не дають. Та людська доброта кругом є - тут нам мужчина дав покористуватися своєю машинкою, щоб можна було прати.

Дуже часто ввечері дуже тут бахкали, три чи чотири ракети пустили, страшно було. І взагалі, коли хтось грюкне дверима, в мене серце починає боліти. 

Чоловік - інвалід третьої групи. Його дочка забрала, бо він не може ходити ногами, у нього защемлений нерв. Ми здавали МРТ - все дуже погано, я не знаю, як нам далі, дуже тяжко.

Де ми проживаємо, тут газу немає. Ми шукаємо іншу квартиру. Газу в Гуляйполі немає, ми б повернулися і туди. Там зараз везуть гуманітарну допомогу людям, що там остались, але там ні світла, ні води ні газу немає. Чим зимою топити, як жити? Мені просто страшно. Зараз ще терпимо, а як почнуться холоди, то буде всім тяжко.

Мені дуже хочеться додому. У мене там рози, садок і смородина. Я залишила там собаку, своїх двох котів. Ми приїжджали - котів не було, собака сам. Я йому привезла поїсти, понасипала. А взяти його з собою не можна, бо він великий і нема куди. Дай Бог, щоб швидше закінчилася війна, і повернутися додому.