Васілініч Кіра

10-в клас, Комунальний заклад "Вінницький ліцей №31"

Вчителька, що надихнула на написання – Кривіцька Галина Володимирівна

Війна. Моя історія

Маючи – не цінуєш, а втративши – плачеш. Саме ця народна мудрість прийшла мені в голову, коли я сіла за написання есе. До 24 лютого 2022 року я мало що знала про війну. Знала історичні факти, вивчені на уроках історії, знала про АТО, чула страшні історії про жорстокість людей на війні… Усі ці факти мене тривожили, я щиро співчувала усім людям, які зазнали втрат матеріальних, духовних чи смерть в родині. Зараз, напевно, так відчувають НАШУ війну люди, які не знають, що таке жити в країні у якій іде війна.

Що ж змінилося після початку повномаштабного вторгнення. По-перше, СТРАХ. Страх невідомості. Страх чути вибухи за вікном, бачити, як дрижать вікна. Вранці ворожа армія бомбила Калинівку. По-друге, ПАНІКА. Що робити? Куди йти? З вікна було видно людей, які швидко завантажують в багажник машини різні продукти і швидко виїжджають з двору. Куди тікати? Приблизно пів року я не жила, а існувала. Батьки привезли мене у село до бабусі, і кожен наступний день був схожий на попередній. Я їла, спала, виконувала домашнє завдання і все чогось чекала. Прийшло літо. Ситуація в країні не змінилася. Часом траплялися панічні атаки, особливо, коли дивилася на «живі коридори». Але загальний стан все ж став спокійнішим.

Аж поки 17 липня 2022 року ракети не влучили в Будинок офіцерів у Вінниці. Ці вибухи було видно і чути із вікон мого будинку. У Другому пологовому будинку, що зовсім поруч із Будинком офіцерів (а саме туди летіли кляті ракети), знаходилася моя щойнонароджена двоюрідна сестричка.

І знову страх і паніка…

Розпочався новий навчальний рік, розпочався він дистанційно, тому що у нашому закладі не було укриття. Після Нового року ми нарешті пішли до школи. Почала відволікатися на навчання. Під час повітряних тривог ми спускалися в укриття, але було якось не страшно. Було відчуття захищеності, єдності. Крім уроків учителі розважали нас іграми, українськими народними піснями тощо. Соромно зізнатися, але іноді ми чекали «повітряну тривогу», щоб ще раз відчути, що нас багато і ми єдині.

Ось уже й новий навчальний рік. Уже не хочеться в укриття, тривоги дістали. Хочеться впевненості у майбутньому та душевного спокою. Постійно думаю, як багато ми втратили під час війни. Я не про тих людей, чиї будинки зруйновані, сім’ї їхні вбито або покалічено. Не про тих, хто щодня бачить військові дії. Я про дітей… Як багато ми втрачаємо щодня. Я уже другий рік не святкую свій день народження, не бачу два роки моря. Моя мати не може відвідати свою бабусю, тому що вона не хоче їхати до нас, а до неї їхати небезпечно. Ми не святкуємо, не танцюємо, не радіємо в повну силу… І ці «живі коридори»…

Коли бачиш молодих хлопців на фото з чорною стрічкою, мимоволі думаєш: а у нього могла б бути сім’я, він повинен був бути щасливим, коханим, мати дітей. Як же це страшно – обірване життя.

Але я, мабуть, закінчена оптимістка. Тому що поряд із втратами я бачу хороше. Ми усій планеті показали, що таке бути Українцем. Усі тепер знають, що Україна – це не росія. Усі захоплюються нашим народом, переповідають такі зрозумілі нам речі, як щось фантастичне. Почуття патріотизму зросло на 200 відсотків. Українська мова – тепер тренд. Та й усе українське надовго увійшло в моду. Ми відчули себе єдиним народом, гордим, незалежним і, звісно, непереможним. А найбільше щастя, що на нас чекає ПЕРЕМОГА. Вона буде дуже скоро, і ми усі разом почнемо відбудовуватися і, я точно знаю, усі вважатимуть за честь приїхати до України в гості, щоб хоч одним оком побачити незламних українців.