Пожога Анастасія, 10 клас, КЗ ЛОР "Львівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Микита Богдана Богданівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Теплий і сонячний день. Початок березня. Тато майже рік захищає нас на фронті. Сьогодні, як завжди, ввечері він нам зателефонував. Ми сміємося, розповідаємо, як минув наш день.  Тато повідомив нам, що рано-вранці йде на вихід, пообіцявши вже ввечері відписати. Здавалося б, звичайна розмова, але вона виявилася останньою…

Наступного дня мама прокинулася о четвертій, щоб хоча б голосом обійняти тата. Той день, здавалося, тягнувся дуже довго. Ввечері тато так і не написав.

Мама хвилювалася, а я була впевнена, що все буде добре. Вранці мама поїхала у справах, а я, слухаючи музику, прибирала в будинку. Коли всі зібралися, ми пообідали - на той час картопля з мисливськими ковбасками була, як свято. Ми проживали на території Харківської області, де через бойові дії не було великого вибору в магазинах. Тому цей обід якось по-особливому смакував...

Вже за кілька годин під вікном я побачила бабусю з дідусем, які бігли у двір. Я стала на коліна й молилася, щоб це було не те, про що я подумала.

Через п’ять хвилин у будинок зайшла бабуся й сказала лише одне: - "Ти не хвилюйся"... У той момент я зрозуміла, що мої здогадки були правильними, але все ще не вірила. Я відразу вибігла на подвір’я: мама плаче, а я не розумію, що все ж таки сталося. Тоді я хотіла, щоб це було просто поранення.

- Тата немає… Він загинув…  Вони його вбили… Ще вчора… Чуєш, ще вчора... - сказала в сльозах мама, обіймаючи мене.

Ці слова ніби ножем пронизали мої груди. Я не вірила до останнього. Два дні минули, як у тумані. Восьмого березня тата привезли. Це ж свято весни, тато завжди нас вітав. Але в цей день ми відкривали не подарунки, а труну, і я побачила червону ниточку на зашкарублій, синій, холодній руці, яку зав’язувала йому на початку війни… Майже тиждень я то втрачала свідомість, то приходила до тями. Лікарі були поруч. Це день, коли все моє життя змінилося.

Минув майже рік. Ми часто відвідували тата на кладовищі з квітами чи цукерками. Мама майже ніколи не посміхається, постійно плаче. Ніколи раніше я не бачила її сліз.

Я остаточно прийняла рішення пов’язати своє життя з військовою справою. Обрала Львівський ліцей, мама підтримала моє рішення. Вирішила переїхати жити до Львова, щоб мені легше було навчатися, бути поруч з родиною. Моя молодша сестра пішла до школи. Я вже пів року навчаюся в ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. Це допомагає мені бути сильнішою за мене колишню.

Я буду військовою, як мій тато. Як він. Я продовжу його шлях. Його подвиг… Я звикла до цього життя, але не звикла жити без тата… Його пам’ять живе зі мною щоранку, щовечора і впродовж кожного дня.