27 травня 2014 року Сергій закінчував четвертий клас, випускний з початкової школи зустрічав під звуки боїв за Донецький аеропорт. Про вступ в Україні замислився в 11 класі й терміново складав українську програму кількох класів. Вибрався у вільну Україну уже під час повномасштабного вторгнення і зараз навчається на другому курсі в одному з університетів в Одесі. Матеріал Радіо Свобода.
Три роки за один
Коли почалася війна, в моїй школі українською мовою демонстративно нехтували: що вчителі, що ми. Викладач прийшов на урок, дав вправи та пішов по своїх справах - ну хто буде щось робити? Звичайно, що ми просто сиділи й спілкувалися між собою. В старших класах цей предмет взагалі прибрали. А от кількість годин російської мови збільшили до 5 уроків на тиждень - буквально за кілька років.
Історію України ми взагалі не вчили. Вчили про Росію. Десь історія перетиналася – Київська Русь, Російська імперія, Радянський Союз, тож мені доводилось тільки довчити якісь конкретні події, що пов'язані із Україною – Запорізька Січ, гетьмани. Тобто була різниця в програмі, але це все легко надолужувалося.
В 11 класі почали думати з батьками, куди вступати. Я подорослішав, зважив, що відбувається навколо, зробив свої висновки. На той момент у мене вже починалися проблеми через те, що я маю проукраїнську позицію. Тому я зрозумів: або буду тут мовчати й терпіти цей «русскій мір», який мені взагалі не подобається, або я виїду і буду жити у вільній Україні, хоча і не знав, чого мені там чекати.
Звичайно, що родичі, які були зі мною в окупації, радили університети при так званому «Міносвіти ДНР». А ті, які були на вільній території, домовилися із сільською школою, щоб я там вчився дистанційно. Я обрав другий варіант.
Рідні спочатку були проти такого рішення. А в мене увімкнувся якийсь підлітковий максималізм, і ці всі вмовляння тільки зміцнили бажання виїхати. Це мотивувало здати за один рік програму 9, 10 та 11 класу. Це були величезні стоси зошитів. Але насправді – галопом по Європах. За рік вивчити все те, що мав би вивчити за три, ще й маючи навчання в окупації, випускний клас, нереально. Точніше, мені здавалося, що все нормально, але коли вступав, то відчув, що знань бракує.
Я здавав ЗНО в школі на вільній території. Мені, як і всім, прийшло запрошення, де було прописано, куди і коли з’явитися. Чимало відповідей давав навмання. Особливо в математиці, де були десятки термінів, які я не міг згадати українською. І з мовою теж були проблеми. Я ж вчив, читав, але не мав практики.
Проте я був впевнений, що українською мовою вільно володію. Думав так до першого спілкування (сміється). А у мене не мова, а якийсь суржик – багато помилок, русизмів. Я і зараз над цим продовжую працювати, бо відчуваю, що в мові і літературі – дуже велика «просадка». Тому результати ЗНО не допомогли мені під час вступу, а потрапив я в університет за внутрішнім конкурсом і програмою «Донбас–Україна».
«Вагомий вплив – це твій страх»
Батькам учнів 8-11 класів раджу замислюватися вже зараз і шукати варіанти вступу на наступний рік за українською програмою. Насправді викладачі [на вільній території України] готові допомогти, підказати. Немає відчуття, що ти – біла ворона. Але краще навчатися потроху, а не наздоганяти все останньої миті.
Найбільші труднощі, які чекали – це виїзд: дорога і ставлення до людей. Бо, по-перше, дуже дорого, ми витратили десь 30 тисяч рублів (близько 12 тисяч гривень – ред.), по-друге, фізично і психологічно важко.
У той час було рішення української влади, що якщо ти виїжджаєш з окупованих територій через Росію, то порушуєш незаконну ділянку кордону. І через це ми мали проходити ще окрему чергу, щоб отримати усі необхідні папери, їх заповнити, поспілкуватися з працівниками СБУ. Тобто мала бути серйозна причина, чому я взагалі їду. У мене був документ з собою – запрошення на вступ, це дуже допомогло.
І, звичайно, вагомий вплив – це твій страх. Бо ти не знаєш, що тебе чекає [на вільній території]. З усіх боків лякають, що тебе заберуть в армію, що будеш блукати там вулицями. Ні. На порожнє місце, де ви нікому не будете потрібні, ви не приїдете. Університет, волонтери, місцева влада: точно знайдуться люди, які про вас на першому етапі попіклуються. А далі – залежить тільки від вас. Спробуйте.
Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.