Анастасія | Луганська область

"Тільки зараз розумію, як ризикувала моя репетиторка"

Анастасія у 2014 році тільки переходила у другий клас. Проте ще у молодшій школі вирішила: навчатися і працювати буде тільки в Україні. Усі плани про вступ в український університет перекреслило повномасштабне вторгнення. Попри це дівчина у 2023 році подала документи, щоб вступити до ВУЗу на вільній території України. Матеріал Радіо Свобода.

Вчити українську – як гра в шпигунів

Я найстарша в багатодітній родині. Коли місто окупували в 2014 році, мені було вісім років, молодшій сестрі – два місяці. З таким «табором» виїжджати мамі було дуже важко, та й нас ніхто не чекав, бо не було родичів в інших областях.

У школі дуже швидко вчителі «перефарбувалися», майже одразу скасували українську мову та літературу. Залишили гурток щось на кшталт мовознавства. Ми там мали вчити шкільну програму з української мови та літератури, але заняття постійно переносили.

В Луганській обласній бібліотеці, вона ж «Горьковка», книжки українською залишилися. До окупації ми туди їздили ледь не щотижня, але після того як прийшла Росія, мама вже не могла нам брати щось з творів дитячих українських письменників. Бо це викликало підозру.

Мені пощастило, що в місті залишилася мамина вчителька української мови та літератури. Спочатку вона просто давала мені читати дитячі книжки українських письменників, закохувала в цю літературу. І це був ще той виклик.

На літні канікули ж завжди задавали перелік книг, які треба прочитати та ще записати в «щоденнику читача» свої враження. Я ж не могла написати, що читаю усі канікули українську літературу, а вести щоденник треба було. То ми шукали світову літературу, але в українському перекладі.

З п'ятого класу почалася моя особиста війна за українську мову. Бо почалися фонетика, синтаксис, пунктуація – теми, які сама дитина не могла вивчити, то ця вчителька займалася зі мною.

Я тоді все сприймала як якусь гру у шпигунів. Не можна було нікому розповідати, що я вчила додатково українську. Робила це потайки, бо це - «для порятунку мого майбутнього і, можливо, всієї країни» – так себе мотивувала. Тільки зараз розумію, як ризикувала моя репетиторка. Дякую їй за це.

З восьмого класу з мамою була домовленість, що я буду виїжджати навчатися в Україну. Вона не контролювала мої оцінки, їй було важливіше, щоб я могла приготувати собі їсти, знати щось про медицину, розуміти, до кого звернутися, якщо щось зламається, бо я виїду і буду жити сама. Ця довіра з її боку мене підштовхувала навчатися добре.

Ми розуміли, що звільнення наших територій – процес тривалий, ми обов'язково знову будемо під контролем України, але це не завтра, а отже, треба мати запасний варіант. Я хотіла вступити в українську школу ще у 8 класі і навчатися дистанційно, але спочатку була епідемія коронавірусу, то угруповання «ЛДНР» перекрило можливості виїжджати. Потім Росія почала повномасштабне вторгнення.

Відмовлятися від ідеї – жити на вільній українській території, відчувати себе українкою і не боятися цієї ідентифікації – я не збиралася. Крім того, я знала, що мені треба ще пізніше перетягнути сюди молодших братів і сестер і маму.

Понад усе боялася втратити шанс

Я так довго чекала, коли з’являться умови вступу у 2023 році. Понад усе боялася, що через постійні обстріли і збільшення окупованих територій можу втратити свій шанс на навчання. Але я не стикнулася з жодними проблемами. Створила свій кабінет вступника, подала заявку і на НМТ, і на вступ за співбесідою, бо я з окупації. І чекала, коли мені прийде повідомлення з датами.

Коли отримала, то був новий рівень страху (сміється). Важливо було, щоб мені вдалося приєднатися до мережі, бо в окупації обмежений зв’язок, ми не можемо заходити на українські сайти. Поки реєструвалася на іспити, кілька разів викидав VPN. Я уявляла, що буде під час співбесіди, і дуже хвилювалася.

Але розмова була успішною. Екзаменатори бачили, що я хвилююсь, розуміли, що іноді гублюся в якихось термінах, бо російською знаю, розумію про що йдеться, а термінологія українською іноді вилітала з голови. Тому підтримували, давали час подумати. А я шалено хвилювалася, розуміла, що це та мить, до якої я йшла майже дев'ять років.

Я показала свій максимум і залишилося тільки дочекатися результатів і офіційного запрошення. Але далі знову нерви: а як їхати? Мені здається, що це головна проблема, з якою стикаються ті, хто хоче виїхати з окупації і вчитися в Україні.

Нас тут постійно лякають, якщо є російський паспорт чи свідоцтво про народження російського зразка, то більше ви – не українці. Розповідають, що хлопців-абітурієнтів українські прикордонники одразу в армію забирають, а дівчат допитують як інформаторів угруповання «ЛДНР». Брехня.

Насправді коли їдеш з окупації через Росію, Європу і в Україну, то найгірше відношення саме з боку російських силових структур, – кажу з власного досвіду.

Шлях до університету з окупації на вільній території України – це виклик. Бо дорога триває близько тижня і вартує чималих грошей. Ми заплатили майже $1200, щоб проїхати з окупованої Луганщини в Київ. Але воно того варте.

Я знаю, що є діти, які розуміють, що дипломи університетів в окупації, попри визнання в Росії, нічого не дають – навіть в РФ. І знаю, що чимало випускників з територій, які Росія захопила у 2022-2023 роках, готові приїхати на навчання, але їх щось зупиняє. Ті, хто в окупації з 2014, мені здається, сильніше бояться, що їм тут (на вільній території України – ред.) будуть не раді.

Але я знаю тих, хто також з окупованого Луганська і Донецька чекають свій 11 клас, щоб потім здобути українську освіту – хтось, як я, йде до цього з дитинства за підтримки батьків, інші – мають проукраїнську позицію на відміну від батьків.

Не бійтеся. Ризикуйте. Нам постійно кажуть у школі, що ми Україні не потрібні, от приїде Росія, і все зміниться, але ми – і є Україна. І вступаючи на вільній території, ми можемо показати, що люди в окупації теж чекають на повернення України.