Були вдома та мирно спали. О 4 ранку зателефонувала подруга, коротка фраза "Яна, почалась війна, через Чонгар та Каланчак їдуть танки, вибухи ..." Поклала слухавку. Одразу ввімкнула телевізор, йшли розважальні програми, навіть зараз пам'ятаю, 1+1 телепередача ЖВЛ. Вийшла на балкон, почала прислухатися, місто Херсон мирно спало, де-не-де почали світитися вікна. О 5.00 набрала знайомих, які проживають в Каланчаку, відповіли сидять в підвалі, дійсно жах. Розбудила чоловіка, розповіла все, він назвав мене "трохи хворою", бо йому о сьомій прокидатися на роботу. Але вмовила його поїхати та заправить авто. Почала готувати сніданок та ланч дитині до школи, шкільний чат мовчав. О шостій зателефонував чоловік, сказав мабуть щось таки є, бо черги за пальним нереальні. 6.50 розбудила сина. О 7.10 в шкільному чаті коротке повідомлення, вимушені вихідні на два тижні. Не пам'ятаю час, але вийшла на балкон з вранішньою кавою і почула перший в житті вибух. Це був Чорнобаївський аеропорт. За весь час війни я чула багато, навіть страшнішого, але цей в пам'яті назавжди. Потім ще пам'ятаю як стою на кухні і в мені на очах в будинок, який мені видно, залітає снаряд, 7 чи 8 поверх. А потім все як у вісні.....Всі знайомі які мене знають багато років казали, що ще в житті мене такою розгубленню не бачили. Я зовсім не розуміла, що робити....
Найстрашніше і найшокуюче - це ОКУПАЦІЯ!!!!! Я ніколи в житті навіть уявити не могла, як це. Зіткнулись з гуманітарною кризою саме під час окупації. Коли в тебе є навіть кошти, а купити нічого. Коли страшно навіть вийти на вулицю. Коли ти стоїш 3.5 години в черзі на морозі -18 і отримаєш дві пляшечки питного йогурту "Danone " з чорничним смаком, і поки біжиш додому, ледь перебираючи замерзлими ногами, вже придумуєш купу рецептів що з нього приготувати, бо просто випити - то велика розкіш. Коли згадуєш що бабуся в селі багато готувала на смальці, знаходиш в морозильці старе сало, страшенно радієш, що не викинула і робиш смалець. Цим смальцем заправляєш кашу, яку чоловік роздобув у магазині для тварин, для собак, пшеничну. Вона як "Артек",тільки дуже брудна і дуже груба.
Наша сім'я розпалась, я залишилась одна з сином. Але це сталось через 5 місяців війни. В перші місяці війни ми стали людяніші, допомога один одному вражала, але на жаль, це швидко закінчилось... Раніше працювала на залізниці...Але все ж мрію змінити професію.
Як би це не смішно звучало, але про трагічні події нагадує ковбаса. Коли ми виїхали з окупації через 2,5 місяці, в м. Миколаїв заїхали в АТБ. Мій син схопив ковбасу і в його очах було стільки радості.... Ні цукерки, ні шоколадки... Навіть не знаю чому, він її до війни майже не їв.Тепер у нас в холодильнику вона є завжди.
